Произведения ивана франко для детей. Иван Франко

Кроме значительного количества художественных произведений (прозы, стихов и поэм), публицистических, философских и научных работ, в творчестве Ивана Франко немало сказок. Большинство из них известны нам с детства. Первоначально писатель сочинял сказки для своих четверых детей, но вскоре эти произведения стали сокровищем не только для детишек его современников, но и для будущих поколений украинских малышей. Наиболее популярны из них: «Кошечка», «Репка», «Лис Никита», «Крашеный лис», «Суд святого Николая», «Святвечерняя сказка», а также сборник рассказов для детей «Когда еще звери говорили». Среди сюжетов сказок И. Франко - как оригинальные авторские произведения, так и заимствования из разных источников. Тексты же написаны прозой и стихами.

Особое место в «сказочном» наследии И. Франко занимают две арабские сказки - «Башмаки Абу Касима» и «Кузнец Бассим». Они привлекают к себе внимание, прежде всего, своей экзотичностью, ведь в конце XIX в. Восток воспринимался украинским читателем своеобразной terra incognita, а достоверная информация и контакты с восточными странами фактически отсутствовали. Потому и литературные сюжеты оставались неизведанными.

Франко первым в украинской литературе использовал арабские сюжеты, позаимствованные из многотомной «Тысяча и одной ночи», немецкоязычное издание которой он встретил в одном из венских антикварных магазинов.

«Башмаки Абу Касима» - одна из самых известных поэтических сказок И. Франко, начало которой знакомо, наверное, каждому из нас:

В славном городе Багдаде,
В пору визирей и кади
Жил да был старик вдовец,
Хитрый скряга и жадюга.
Он на целую округу
Был один такой скупец!

(перевод В. Тушновой)

Первое издание этого произведения появилось во Львове в 1895 году под названием «Башмаки Абу Казема» и получило значительный успех! Она настолько потрясла выдающегося востоковеда и друга Франко Агафангела Крымского, что тот как истинный ученый не мог не написать рецензию. Правда, выразив восхищение, он сделал несколько критических замечаний.

В преддверии второго издания (1902 г., Львов) И. Франко поделился историей создания «Башмаков Абу Касима». По утверждению писателя, сюжет был известен в Украине (в Галиции), а автор лишь переложил ее в строки. По всей видимости, восточные «напевы» проникали на украинскую территорию со страниц европейских изданий, по пути претерпевая различные изменения, ведь передавались сюжеты устно. Как бы то ни было, И. Франко об Абу Касиме впервые услышал еще во время обучения в Дрогобычской гимназии из уст неграмотного местного жителя. Вот как он об этом вспоминает: «вместо Абу Касима он называл героя Казоемом, а вместо башмаков говорил „сапоги“. „Послушайте теперь о Казоемовых сапогах“ - так начал он свой рассказ, когда в праздник у него собралось много молодежи, таких же неграмотных парней и девушек. Все слушали и смеялись. Я тоже». Следующая «встреча» писателя с Абу Касимом произошла в Вене, когда в одном из антикварных магазинов он наткнулся на знаменитые «Тысячу и одну ночь». В 4-м томе этого внушительного 11-томного сборника И. Франко и обнаружил своего «старого знакомого Казоема». А уже затем придал прозе поэтическую окраску.

Сюжет сказки-поэмы

Главный герой произведения - старый купец Абу Касим - описан очень колоритно:

Хоть не знал деньгам он счета,
Но ходил грязнее черта.
Хуже нищего одет!
Как истлевшая рогожа,
Вся по швам ползет одежа,
В ней живого места нет.

Торговец благовониями, он славился своей невероятной скупостью. Всегда был одет нищенски, но наиболее отталкивающе смотрелась его обувь, знаменитая на весь Багдад:

Но всего чуднее были
Побуревшие от пыли
Башмаки, что он носил.
Башмаки такого сорта:
Не иначе с бабкой черта
Он плясал что было сил.
Даже судну старца Ноя
Не пришлось иметь такое
Море всяческих заплат…
Башмаки колоды шире,
На ногах висят, как гири,
Как мешки с овсом висят.

Вот на этих «непрезентабельных» башмаках И. Франко и основывает главную линию произведения. Абу Касим, прекрасно осознавая ужасающий вид своей обуви, на протяжении всего произведения пытается избавиться от нее, но это ему не удается. Каждая из попыток завершается неудачей - то комичной, то трагичной. Завершается же история утерей Абу Касимом, вследствие скупости, не только всего своего богатства, но и разума. Потому до конца жизни ходит он со своими страшными башмаками на плечах, становясь блаженным-нищим. Эти башмаки и сопровождают его в последний путь.

Морально-этические акценты сказки

Как и любая другая сказка, история о «башмаках» несет немало посылов. В частности, здесь в особой тональности фигурирует тема скупости, не только превращающей Абу Касима в посмешище для всего Багдада, но в конце концов разрушающей его жизнь, превращая в нищего. По словам И. Франко, он «взглянул на эту комическую историю с ее трагической стороны и, уменьшая комизм, постарался представить ее трагизм». В иносказательной форме писатель отобразил и тогдашнее общество с присущими ему недостатками, избавиться от которых нам не удается вплоть до сего дня. В частности, он касается проблемы взяточничества.

Вместе с тем, в произведении нашли свое отражение и другие нюансы, присущие тому времени. Например, судебная практика (когда судят Абу Касима) напоминает австрийскую, а не восточную: судья в униформе составляет протокол, имеет штемпель и не требует таксы - все эти слова из украинских (австрийских) реалий эпохи И. Франко. В то же время, изображая жизнь Востока, европейские детали применяются автором, скорее всего, в целях более детального освещения экзотики средневекового Багдада. Не случайно, по словам А. Крымского, И. Франко, используя фабулу восточной сказки, создал оригинальное собственное произведение, «заправленное крепкой сатирической солью», с идеями гуманизма (приправленного лиризмом), с авторскими отступлениями и размышлениями.

Потому «Башмаки Абу Касима» - не просто сказка, а настоящая поэма с яркими характерами героев, разбавляемая остроумными шутками и юмором.

Восточный колорит и украинские мотивы

Реалии восточной жизни И. Франко передал колоритно, используя ряд концептуальных и лексических форм. Позволим себе привести несколько стихотворных строк:

Весь народ дневной порою
Дремлет, спрятавшись от зноя
(Там жарища - будь здоров!)
Лишь когда повечереет,
С Тигра холодком повеет,
Все выходят из домов.
А куда идут? На крыши!
Люди там прохладой дышат,
На ночной Багдад глядят.

Параллельно знакомству читателей с нюансами жизни восточного города И. Франко вплетает в текст произведения украинские мотивы, используя немало местных слов-диалектизмов, украинизируя и некоторые арабские понятия. Как подчеркивал А. Крымский, «Багдад Франко является для нас не чужим городом, а в определенной степени нашим родным».

Таким образом, во времена, когда Восток для украинцев (и европейцев тоже) был практически закрытым регионом, И. Франко сумел приблизить восточный «ритм» к украинскому читателю. Возможно, впервые в украинской литературе писатель рассказал о таком феномене как дервишество («оно освещено у Франко так, как будто бы он пристально вчитывался в целую дервишескую литературу» - А. Крымский). Писатель показал путь главного героя от скряги-богача до нищего-дервиша, элементы постижения им философии дервишества, его аскезы, переход к высшей, духовной жизни и признание от людей после смерти:

Скоро впрямь старик несчастный
Богомольцем-нищим стал,
Переулками влачился,
Под мечетями молился,
Трижды в Мекке побывал.
Верен данному обету,
Умер нищим в яме где-то,
Был как нищий погребен…
А как в землю закопали, -
Величать и славить стали,
И попал в святые он!

Тем самым знаменитые башмаки можно рассматривать не только как источник всех бед Абу Касима, но и инструментом его спасения. Потеряв все имущество и дом через эту злосчастную обувь, он начинает понимать, что единственным настоящим сокровищем человека есть чистая душа. Поэтому решает в качестве искупления носить эти башмаки на плечах в течение всей своей жизни. Вслед за чем он становится дервишем. Не просто нищим, а святым мудрецом.

Заключение

Еще при жизни И. Франко «Башмаки Абу Касима» выдержали несколько изданий. К слову, поэма-сказка была напечатана и в Канаде (1914 г.) благодаря местному украинскому обществу. Позже «Башмаки Абу Касима» издавались в Украине неоднократно (1924, 1965, 1984, 1998 и 2008), а одним из лучших считается издание с прекрасными иллюстрациями украинского художника Ивана Крислача (1977 и 2017 гг.).

Произведение уже как свыше 100 лет является не только одной из самых любимых книг украинской детворы, но, по утверждению А. Крымского, «охотно читается и взрослыми людьми».

Соломия Вивчар

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

План

1. Поняття і значення казок І. Франка.

2. Високий художній рівень казок І. Франка.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Всіма своїми критичними працями Франко підкреслював, що виховна цінність художніх творів визначається їх високим ідейним і художнім рівнем. Так само й від дитячої літератури він вимагав реалізму, народності, глибокої ідейності. Зокрема, в «Передньому слові» до видання «Дрібної бібліотеки» (яка видавалася головно для молоді та юнацтва) Франко писав, що ця серія книг включає в себе «повісті видатно реального напрямку», «взірці новішої поезії з соціальною, научною та політичною підкладкою», а також популярні наукові праці. Ця література має сприяти виробленню передових переконань і власних поглядів на речі та явища, широких поглядів на життя, а не «слимачного горизонту».

Отже, загальні вимоги до дитячої літератури мусять бути тими самими, що й до літератури для дорослих.

Але Франко завжди підкреслював велике значення специфічних рис і якостей дитячої літератури. Вона має бути максимально дохідливою, цікавою, веселою. У творах дитячої літератури цілком правомірною є вигадка, домисел, фантастика. Неабияке значення має в дитячій літературі й сила емоційного впливу на читача, вміння викликати естетичні переживання, давати відчуття насолоди, викликати напруження, хвилювання.

1. По няття і значення казок І.Франка

Критичні виступи Івана Франка великою мірою впливали на літературне життя України, в тому числі на розвиток дитячої літератури. Не менше значення мала і його власна практика в галузі творчості для дітей. Особливо плідно працював письменник у дитячій літературі протягом десятиліття - з 1890 до 1900р.

Більшість творів, написаних Франком для дітей, становлять казки. Письменник часто використовував у них сюжети, взяті з народної творчості різних країн світу. Франка особливо цікавила в казках їх моральна спрямованість, ідейний зміст, співзвучність з тими проблемами й справами, якими жило тоді суспільство. Використані Франком сюжети набирали глибоко актуального значення, відзначалися яскравим національним колоритом, набували виразної виховної спрямованості.

Ряд творів Франко написав для дітей-дошкільнят. Вони відзначаються глибоким знанням психології малят, їх уявлень та інтересів. У них багато м"якого гумору, радісного почуття, дотепності. Поширений сюжет казки «Ріпка» Франко зробив більш динамічним, дійовим особам надав імена (дід Андрушка, баба Марушка, мишка Сіроманка і т. д.). В казці відтворено ряд побутових подробиць, дається зображення процесу праці, згадано ряд знарядь праці (мотика, граблі та ін.). Казка має ритмічну будову й римування, вона насичена гумором, дотепними порівняннями й характеристиками. Ось зразок: «Тішиться дід, аж не знає, де стати. - Час, - каже, - нашу ріпку рвати! Пішов він у город - гуп, гуп! Узяв ріпку за зелений чуб: тягне руками, заперся ногами, добуває сил усіх, сопе, як ковальський міх, - мучився, потів увесь день, а ріпка сидить у землі, як пень».

Казка показує велику силу взаємопідтримки, колективних зусиль. Значним успіхом у малят користується й вірш Франка «Киця». Киця плакала на кухні, бо кухар сам сметану злизав, а вину на кицю звалив та ще й хотів побити: Невинна киця просила її не бити, ніжно й з певним лукавством обіцяла спіймати зайчика, пташок, рибок. Високою художньою майстерністю відзначаються й віршовані казки Франка «Лисиця-сповідниця», «Ведмідь» та ін.

Визначним явищем в українській дитячій літературі був вихід збірки казок Франка «Коли ще звірі говорили» (перше видання - 1899p., друге видання - 1903р.). До і збірки Франко додав передмову, в якій писав: «Оді байки, що зібрані в книжечці, - то старе народне добро... Бажаючи вибрати для наших дітей книжечку щонайкращих казок різних часів і народів, я зупинився поперед усього на тих, де оповідається про самих звірів. Вони найбільше відповідають смакові дітей від 6 до 12 літ, І заставляють їх сміятися й думати, розбуджують їх цікавість та увагу до явищ природи».

Франко підкреслює, що, видаючи цю книжку, він «мав на оці більше педагогічну мету». Про характер цієї мети письменник говорив, що діти «відси винесуть перші й! міцні основи замилування до чесноти, правдивості. й справедливості, а надто любов до природи і охоту придивлятися близько її творам».

За основу казок цієї збірки Франко використав ряді, сюжетів із збірника російських народних казок Афанасьева, німецьких казок братів Грімм, ряд сербських, грецьких та індійських казок, а також одну перську казку «Як звірі правувалися з людьми» (цю казку Франко рекомендував для старших дітей, вказуючи, що вона буде «не лише цікавою, а й пожиточною лектурою, даючи у казковій одежі немало фактів із історії розвою та культури людей і природи»).

Казкові прийоми, елементи фантастики й вигадки в цій збірці не приховують життєвих взаємин людей, явищ реальної дійсності. Твори спрямовані проти різних моральних пороків, проти негативного в людській поведінці.

Казка «Заєць і їжак» малює два цілком різні характери: скромний і розумний їжак та хвалькуватий і самозакоханий Заєць. Цей Заєць з погордою дивиться на їжака, не відповідає на його добрі привітання, глузує з його кривих ніг.

Їжак знайшов спосіб провчити цього хвалька. Казка закінчується мораллю: «А для вас, небожата, відси така наука: ніколи не піднімайте на сміх бідного чоловіка, хоч би се був простий, нерепаний їжак».

Художня майстерність казки виявляється в умінні виразно окреслити характер персонажа, у використанні багатої палітри прийомів і засобів зображення. Заєць запитує їжака: «Ти чого так рано в полі волочишся?» Вже це «волочишся» розкриває перед нами його прагнення показати свою зверхність. В казці цікавий зачин, який часто зустрічається у фольклорних творах, є яскраві деталі пейзажу, іронія («мої буряки» у їжака, «своя капуста» у Зайця). Використовує письменник внутрішній монолог, що поглиблює розуміння характеру, народні прислів"я («Про мене, Семене...»). Жваво й дотепно будується діалог.

У казці «Королик і Ведмідь» показано, що Ведмідь, вважаючи себе дуже могутнім і безкарним, ображав і принижував дітей маленької пташки Королика. Однак Королик, зібравши пташок і комах, забезпечивши єдність і добру військову тактику, перемагає хижаків, примушує Ведмедя вибачатися перед тими, над ким він знущався.

Казка спрямована на захист гідності, вона таврує тих, хто, будучи впевненим у своїй силі, пригноблює й ображає інших, зневажає рівність і чулість. Взагалі всі казки збірки «Коли ще звірі говорили» в алегоричній формі показують пороки класового суспільства з його визиском, кар"єризмом, зловживанням владою й силою. В казках прославляється честь і дружба, взаємопідтримка в обороні скривджених і слабих. Характерно, що казки показують перемогу тих, хто обстоює справедливу справу. Це відповідає народним переконанням.

2. Високий художній рівень казок І.Франка

Казка «Фарбований Лис» - одна з кращих у збірці. В ній показаний хитрий і нахабний Лис, який вважав, що «нема нічого неможливого для нього». Одного разу, ховаючись від псів, він вскочив у діжку з фарбою. Лис використовує свій зовнішній вигляд для того, щоб здобути царську владу. А ставши царем, зберігає звичайні царські порядки: «Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той ліпший, а хто слабший, той ніколи не виграв справи. Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голоден. Кого вбили стрільці, той мусив загинути, а хто втік, той богу дякував, що жиє». Зрештою тварини позбулися цього ошуканця й крутія. І нічого не втратили.

Казка зривала ореол вищості з монархів, показувала їх як хижаків і злочинців, байдужих до чужого горя.

В казці «Старе добро забувається» засуджується невдячність, брутальність. Казка «Лисичка й Журавель» спрямована проти хитрощів, егоїзму й нещирості. Дружба може ґрунтуватися лише на щирості, доброті.

Високий художній рівень казок Франка полягає в майстерному доборі алегорій, що відповідають народному розумінню вдачі тварин (вовча зажерливість, лисяча хитрість, ведмежа незграбність, осляча впертість і т. д.). Перенесені на людей, ці якості влучно характеризують представників різних соціальних прошарків серед панівних і привілейованих кіл класового суспільства. Франко майстерно розкриває характери у вчинках або через розмови, твори відзначаються лаконізмом, увагою І до психологічних і побутових деталей.

Франко уникає використання в казках складних метафор, малодоступних дітям молодшого віку. Він вживає \ переважно епітети й порівняння, зокрема такі, які образно розкривають психологічний стан персонажів: «Наш Микита скрутився, мов муха в окропі», «Лев став, мов чолом о стіну стукнувся», «Лев пішов, похнюпившись та підібравши хвіст, немовби хто вилляв на нього бочку зимної-презимної води»

В казках маємо безліч веселих, комічних сцен і ситуацій, сповнених щирого й доброзичливого сміху, почуття гумору. Позитивні герої казок, носії кращих рис і якостей, теж бувають смішними Із своїми вадами, іноді наївністю, іноді дотепністю й несподіваними хитрощами, які й допомагають їм здобути перемогу.

Особливе місце серед творів І.Франка займає велика віршована казка «Лис Микита», призначена для дітей середнього й старшого шкільного віку.

В казці «Лис Микита» Франко використовує поширений у фольклорі й літературі різних народів сюжет, але надає йому сучасного звучання й нової ідейної спрямованості, а також українського національного колориту. У казці відтворена галицька дійсність кінця XIX ст., буржуазні порядки Австро-Угорської імперії. У цьому царстві привільно почувають себе Лев, Вовк, Ведмідь. Серед них здобув добре становище й хитрий та винахідливий Лис Микита, який вдало використовує слабкості інших і завжди виходить сухим з води, маючи до того ж значні вигоди.

Сюжет казки розгортається динамічно, в ній багато гострих і напружених епізодів, що викликають найрізноманітніші почуття - від веселого сміху до гніву.

Національний колорит казки виявляється, зокрема, у використанні суто українських назв тварин (ведмідь Бурмило, вовк Неситий, кіт Мурлика та ін.), широкому зображенні картин побутового характеру і вживанні понять побутової лексики (жупан, сап"янці, війт тощо).

Мають поширення серед дітей, переважно середнього й старшого віку, великі віршовані казки Франка «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім».

Царська цензура перешкоджала поширенню казок І.Франка в Росії, вважала небажаним ознайомлення з ними дітей. У передмові до видання збірки «Коли ще звірі говорили» (1903) Франко писав: «Цю книжечку... подавали наші київські земляки до російської цензури... І що ж ви скажете - цензура заборонила її всю, від початку до кінця! От які-то небезпечні ті звірячі історії...».

Крім казок, Франко написав для дітей також велику кількість оповідань. Окрему групу серед них становлять оповідання з елементами автобіографічного характеру.

3. Хто такий «Лис Микита» і звідки родом?

Вся віршована казка, як ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що й у нас, між хрещеними людьми, не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, - се не моя видумка, а має свою історію і то досить цікаву історію. Хоч то ніби вчена і зовсім книжницька справа - історія книжки, яку прочитаєш та й забудеш, - та, проте, я думаю, що не завадить розповісти вам хоч коротенько сю історію, - може, вона й між вами кому прийдеться до смаку. Ну, а кому не до смаку, тому, розуміється, вільно її не читати.

Та не тільки для простих людей я пишу отсі рядки. Здасться, що й наші вчені та книжники також не дуже добре знають, хто такий «Лис Микита» і відки він родом. Бачите, вийшло ось що. Отся казка уперве друкувалася в часописі для дітей «Дзвінок», а відтам передрукована була окремою книжкою. На титулі я написав був так само, як і тепер, що се я «з німецького переробив», а не писав виразно, з якої книжки. Чому? Се зараз побачите. Та наші книжники знають, очевидно, одну німецьку книжку про Лиса Микиту, - ту віршовану повість, що звичайно друкується між творами найбільшого німецького письменника Иоганна Гете і називається там «Reineke Fuchs». Наші письменники думають, мабуть, що сю повість видумав сам Гете із своєї голови і для того, оголошуючи про вихід мойого «Лиса Микити», вони гуртом пописали, що мій «Лис Микита» перероблений із Гете. Вийшла з того для мене неприємна річ: буцімто я взяв свою казку з Гетевої повісті та й пощось затаїв назву правдивого властителя, а тільки загалом написав «з німецького», щоби збаламутити нетямучих. Дуже негарне діло!

Що вже робити, треба вияснити письменним і неписьменним, що і в кого я взяв і в чиєму пір"ї пишаюся.

Читаючи в отсій книжечці про пригоди Лиса, Возка, Медведя, Зайця, Кота, Цапа і інших звірів. Ви, певно, мусили пригадувати собі: «А, таке саме або даже подібне розповідають собі у нас прості, неписьменні люди під веселу годину!» І справді, оповідання і байки про різних звірів і їх пригоди находяться у всіх народів на світі, навіть у таких, що ми їх називаємо дикими. І всюди в тих оповіданнях звірі говорять по-людськи, поводяться так, як люди, дізнають більше або менше таких пригод, як люди. Відки се походить? Легко се зрозуміти, коли придивимося, як наші діти, бавлячись, обертаються зі знірами: псами, котами, курми, гусьми і т. і. Хто не бачив, як вони з ними розмовляють, вітаються, сваряться, перепрошуються, гніваються і любляться? Очевидно, вважають їх чимсь рівним собі, так само розумним, як і вони. Діти не чують розділу між чоловіком (т.е. собою самими) і звіром і не раз уважають звіра навіть розумнішим, хитрішим від себе. Коли вам діти почнуть оповідати про свої іграшки, то будуть про пса, кота чи іншого звіра говорити як про свого товариша. «Ми з Лиском робили те й те», «Тату, чого той гусак від мене хоче, що так на мене сичить!», «Скажіть що тому котові, щоби не дряпався!» і т. і.

Колись перед тисячами-тисячами літ усі люди своєю вдачею і своїм розумом були подібні до наших дітей. Вийшовши зі стану дикості, люди займалися стрілецтвом, риболовством і, очевидно, весь свій вік мали найбільше діла зо звірами. В тих часах треба й шукати перших початків отих байок і оповідань про пригоди звірів між собою і з людьми. Певна річ, що з тих самих давніх-давніх часів походять також перші засновки й тих оповідань, що зведені докупи в нашій казці про Лиса Микиту.

Ми не говоримо сього наздогад, а маємо дуже стародавні докази, що воно справді так було. На дві, три або й більше тисяч літ перед різдвом Христовим були вже у старім Вавілоні оповідання про звірів, дуже подібні до наших байок. Ті оповідання списано на глиняних табличках, поки глина була мокра, а потім її випалювано, і так вони доховалися аж до наших часів. З деяких оповідань маємо тільки рисунки - також такі стародавні, і з них ми можемо доміркуватися, що оповідання, до яких відносяться рисунки, були так загальновідомі, що, поглянувши на рисунок, кожний знав, що він значить. Те саме ми знаходимо і в Єгипті на 1000-1500 років перед Христом; окрім писаних оповідань, маємо й рисунки, з яких зараз можна пізнати, що вони відносяться до байок і казок, де головними особами були звірі. Найславніші з тих рисунків є війна котів зі щурами і осел, що грає на лірі. Дуже красні і стародавні байки та оповідання, в яких говорять звірі та дерева, маємо також у жидівській Біблії.

Відси, з Вавілону, Єгипту, від жидів та фінікійців, оповідання про розмови та пригоди звірів розійшлися на схід, до Індії і на захід, до греків.

Земле, моя всеплодющая мати,

Сили, що в твоїй живе глибині,

Краплю, щоб в бою сильніше стояти,

Дай і мені!

Дай теплоти, що розширює груди,

Чистить чуття і відновлює кров,

Що до людей безграничную будить

Чисту любов!

Дай і огню, щоб ним слово налити,

Душі стрясать громовую дай власть,

Правді служити, неправду палити

Вічну дай страсть!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

Ясність думкам - в серце кривди влучать,

Дай працювать, працювать, працювати,

В праці сконать!

1880 р.

Розвивайся, лозо, борзо,

Зелена діброво!

Оживає помертвіла

Природа наново.

Сживає, розриває

Пута зимовії,

Обновляєсь в свіжі сили

Й свіжії надії.

Зеленійся, рідне поле,

Українська ниво!

Підоймися, колосися,

Достигай щасливо!

І щоб всяке добре сім"я

Ти повік плекала,

І щоб світу добра служба

З твого плоду стала!

МАЛИЙ МИРОН

Малий Мирон - дивна дитина. Батько втішається ним і каже, що він чудово розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничий суддя. Та й ще Миронів батько - чоловік уже в літах, ледве дочекався дитини, і, значиться, яка там будь собі дитина, все вона у нього золота, і розумна, і гарна. Сусіди тихо шептали собі, що Мирон «якесь не таке, як люди»: іде та й розмахує руками, гуторить щось сам до себе, візьме прутик, швякає по повітрі або стинає головки з будяків та ластів"ячого зілля. Серед інших дітей він несмілий і непроворний, а коли часом і відізветься з чим-будь, то говорить таке, що старші як почують, то тільки плечима стискають.

Василю, - говорить малий Мирон до малого Василя, - ти доки вмієш рахувати?

Я? А доки маю вміти? П"ять, сім, парканацять.

Парканацять! Ха-ха-ха! А то кілько парканацять?

Ну, кілько ж має бути? Я не знаю!

Та то нікілько. От сядь лишень, будемо рахувати!

Василь сідає, а Мирон починає рахувати, цюкаючи за кождим разом бучком о землю: один, два, три, чотири...

Василь слухає, слухає, а далі встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, цюкає і рахує далі й далі. Надійшов старий Рябина, кахикає, харкотить і охає,- Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близ нього, слухає, слухає... Мирон дорахував уже до чотириста.

А ти, невітцівська дитино, є! - сказав старий своїм звичайним трохи носовим голосом. - А ти що робиш?

Малий Мирон аж звергся і обернув залякані оченята на старого Рябину.

Та ти землицю святу б"єш, є? Ти не знаєш, що землиця - наша мама? Дай сюди той бучок!

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від нього старий. Рябина шпурнув бучок геть у кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав йому рахунок.

- Іди додому та «Отче наш» говори, е-е-е, аніж маєш такі збитки робити! - сказав старий з суворим видом і пошкандибав далі. Мирон довго глядів за ним, усе ще не можучи зрозуміти, за що се старий прогнівався і чого хоче від нього.

Малий Мирон над усе любить бігати сам по зелених, цвітистих лугах, поміж широколисті лопухи та пахучий ромен, любить упиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими ґудзиками, яких так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастівник, невеличка, супокійна підгірська річечка з глибокими, стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з журчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими м"яким зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, - ота річка - то правдива розкіш, то сильна принада для Мирона. Там він цілими годинами любить сидіти, запхавшися в високий зелений косітник або між густе, лапасте листя надбережного підбілю. Сидить і вдивляється у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилі траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по дні, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря та й утікають чимборше в свою криївку, немовби закоштували не знати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронові плечі і все тіло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сірі оченята живо бігають, дитяче чоло стягається, - думка починає рушатися:

«От сонічко - чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То, певно, в небі лиш така невеличка дірка прорізана, що його лиш стілько видно!»

Але зараз же в його голові заворушилася й друга думка:

«Ба, а як же воно? Сходить, там дірка мала; заходить, то й там дірка. Хіба ж дірка разом із сонцем по небі ходить?»

Се не може йому поміститися в голові, і він обіцює собі, що скоро додому, то зараз запитається татуня, яка то в небі на сонце дірка прорізана?

Мироне! Мироне! - чути здалека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через річку, та й нараз зупинився. Багато разів уже він переходив через річку, та й нічого, а тепер нараз нова поява впала йому в очі. Він стояв якраз проти сонця і, дивлячися в воду, побачив нараз замість плиткого дна, камінчиків і м"яких зелених пачосів водоросту - одну бездонно глубоку синяву. Він не знав іще, що се небо з води всміхається до нього, і зупинився. Як же тут іти в таку глибінь? І відки вона взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глибінь. Усе однаково. Він присів. Однаково, - тільки при беріжку видно знайомі камінчики та й чути звичайний любий журкіт води на броді. Він повернувся лицем у другий бік, за сонцем: глибінь щезла, брід плиткий, як був. Се відкриття і втішило, і здивувало його. Він почав повертатися на всі боки, пробуючи і втішаючись дивним явищем. А про мамин клик і зовсім забув!

І довго так стояв малий Мирон, то схиляючись, то повертаючись над бродом, але лізти в воду все якось не смів. Усе здавалося йому, що ось-ось серед плиткого камінчастого броду земля розскочиться, і зіне бездонна блакитна глибінь під річкою, між високими берегами, і полетить він у ту глибінь далеко-далеко, щезне в ній, мов трісочка, кинена в глибоку, темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом, якби не був надійшов сусід Мартин, що з вилами й граблями квапився до сіна:

А ти чого тут стоїш? Он там мати кличе тебе. Чому не йдеш додому?

Та я хочу йти, але боюся.

Та от, адіть! - І він показав бездонну синяву в воді.

Мартин не порозумів:

Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

Плитко? - спитав недовірливо Мирон. - А от яка глибінь!

Глибінь? Ади, що не глибінь, - сказав Мартин і як був у ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід Мартина осмілив і Мирона, і він перейшов через воду і побіг горі огородом додому.

Який се дурний хлопець! П"ять літ має, а ще броду боїться,- пробовкнув сусід і пішов до сіна.

А коли літом усі старші з хати підуть у поле, Мирон лишається сам, але не в хаті. В хаті він боїться. Боїться «дідів у кутах», т. є. тіней, боїться череватого комина, чорного внутрі від саджі, боїться грубої дерев"яної клюки, вбитої в віконце, що в повалі для пропускання диму від скіпок, якими світять зимою. Мирон лишається надворі. Там він може собі гуляти, рвати зіллячко і розщипувати на кусники, будувати хатки з трісок і патичків, що на дривітні, або й так собі лежати на приспі, та грітися на сонці, та слухати цвіркоту воробців на яблінках, та глядіти на синє небо. Любо йому, і на дитиняче чоло знов немов хмарка набігає - се думка надходить.

«А чим то воно чоловік усе видить? І небо, і зілля, і тата з мамою? - таке питання насувається йому ні звідси ні звідти. - Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую?»

Йому здається, що все те чоловік діє ротом: і видить, і слухає. Рознімає рот: так і є, видно все, чути все...

«А може, ні! Може, очима?»

Зажмурює очі. Ов, не видно нічого. Рознімає: видно й чути. Зажмурює знов - не видно, але чути.

«Еге, так ось воно як! Очима видно, а чим же чути?» Знов рознімає і затулює рот - чути! Далі очі - все чути. Аж ось прийшла думка - заткати пальцями вуха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум, але не чути ні кудкудакання курей, ні кевкання кані. Віднімає пальці - чути кудкудакання, а шуму нема. Другий раз - те саме.

«Що се таке? - міркує сам собі Мирон. - Еге, знаю вже! Вухами чую кудкудакання, а пальцями чую шум! Аякже, аякже».

Пробує раз і другий - так, зовсім так! А коли поприходили женці на полуднє, він, підскакуючи, біжить до батька:

Татуню, татуню! Я щось знаю!

Та що таке, моя дитино?

Я знаю, що чоловік очима видить. По батьковім лиці перебіг усміх.

А вухами чує кудкудакання, а пальцями шум.

Та так, що як не затикати вуха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

Батько зареготався, а мати, остро позирнувши на Мирона, сказала, намахуючи йому ложкою:

- Іди, приблудо, йди! Такий парубок великий, що вже би далі женився, а такі дурниці говорить! Чому ти ніколи не погадаєш наперед, що маєш сказати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопаті вивіз?.. Таже чоловік усе чує вухами - і шум, і кудкудакання!

А чому ж не чує разом? Тілько як не затикати вух, то чує кудкудакання, а як заткати, то чує шум? - запитав малий. - От потрібуйте самі! - І він справді для перекони заткав свої вуха пальцями.

Мати поворкотіла ще щось, але відповіді на те питання не знайшла.

А вже найбільша була біда Миронові з тим мисленням! Не вмів мислити, та й годі. Що тільки, бувало, скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто-будь другий каже йому:

Та чому ти, тумане вісімнацятий, не помислиш уперед, що маєш казати, а так бовтаєш, як той рибак бовтом бовтає!

І що вже бідний Мирон не намучився, щоб вимислити, а потім сказати щось розумного, - ні, не можна, та й годі. Бідний Мирон прийшов до того переконання, що він не вміє мислити!

Ото раз сидить уся родина при обіді довкола великого стільця насеред хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом, ще й крупами засипана. Всі їдять її мовчки. Малий Мирон укусив разів зо два, а далі задивився на те, що так тихо стало в хаті, ніхто й слова не скаже. Ні відси ні відти здається йому, що, власне, тепер йому випадає щось сказати. Але що би тут такого? Треба наперед розмислити, а то всі будуть сміятися, ще й мама насварять. Що би тут сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Ложка, як ніс її від рота до миски, так-таки застила в повітрі враз із рукою. Очі недвижно вперлися в пустий простір, а далі мимовільно зупинилися на образі матері божої, що висів на стіні; губи тільки рушаються, мов щось шепчуть. Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дівка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

Ану, він зараз якусь дурницю вистрілить.

Ба, не знати, - почав звільна Мирон, - чому то-то свята матінка дивиться, дивиться, а капусти не їсть?..

Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нічого ліпшого придумати, може, для того, що його насилу заставляли думати «так, як люди».

Сміх, регіт, звичайна нагана матері враз із «туманом вісімнацятим» - бідний Мирон заплакав.

Та що ж, коли я не вмію мислити так, як люди! - сказав він, обтираючи сльози.

Що з нього буде? Який цвіт розів"ється з того пупінка? Се й проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволі часто такі дивовижні появи. Все у них змаленьку не так, як у людей: і хід, і обличчя, і волосся, і слова, і вчинки. А коли прийдеться такій дитині вік жити під тісною сільською стріхою, без ширшого досвіду, без яснішого знання, коли відмалку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такий спосіб, «як звичайно у людей», то їм і вдасться придавити вроджений нахилок до своєрідного; всі невживані і приголомшені здібності дитини заніміють і занидіють у зав"язку, і з малого Мирона вийде кепський господар або, що гірше, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре його до злого, не можучи розвитися на добро,- стане він забіякою, ворожбитом, що віритиме у власні привиди і буде туманити людей із щирого серця.

Але коли така дитина натрапить на люблячого і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатнього, щоб своїй дитині отворити очі у світ, то тоді - що ж тоді? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою, так як звичайно розуміють люди кращу долю? Коби не такі У школі дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужий свіжим повітрям, і скінчить на тім, що перейметься правдами науки і забажає перевести їх у життя. І стане малий Мирон гарячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і пригноблених, під рідні сільські стріхи... Ну, і незавидна чекає його доля! Навістить він і стіни тюремні, і всякі нори муки та насилля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь у бідності, самоті та опущенню на якімось піддашшю, або з тюремних стін винесе зароди смертельної недуги, котра перед часом зажене його в могилу, або, стративши віру в святу, високу правду, почне заливати черв"яка горілкою аж до цілковитої нестями. Бідний малий Мирон!..

(ЛІТНЯ КАЗОЧКА)

Гандзю, Гандзуню! Сиди мені, небого, дома, бо я піду в ліс на губи!

Візьміть і мене з собою, мамуню! - говорить маленька Гандзя, ломаючи свої тонкі губки. - Мені самій страшно в хаті!

А йди, йди! Така вже стара дівка виросла та й їй у ясний день у хаті страшно! Далі віддаватися захочеш, а в хаті боїшся! Стидайся! І як я візьму тебе в ліс? Хіба ти зможеш ходити по лісі?

Ой, зможу, мамуню, зможу, не бійтеся, - говорить Гандзя, повеселівши.

Ні, ні, сиди в хаті! Там, у лісі, мавки,- знаєш, такі з зеленими косами! Вони беруть маленьких дівчаток.

О, я не боюся мавок, мамуню! Мені ген-то снилася одна, - так любо ми бавилися! А вона все сміє-ся до мене-правда, мамуню, що мавки сміюся, так голосно-голосно! - та й каже: «Гандзю, ку-ку!» А я кажу: «Я тут!» А вона каже: «Ходи, Гандзю, в ліс, там у нас такі гойданки, у-у! у-у!» Візьміть мене, мамун-цю, візьміть, може, її побачимо! Я так би хотіла погойдатися з нею!..

А йди, йди, дурна! Щось також говориш! От сиди в хаті, я позамикаю двері, ніхто сюди не ввійде. А я незабаром вернуся, не бійся!

Мати пішла. Залізний ключ закалатав у дверях, засуваючи дерев"яний засув. Гандзя заплакала в хаті.

Чому мене мама не хотіла взяти? Я була би побачила мавку! А там, у лісі, так гарно, тихо, зелено, тепло!.. Ой, тоті мама! Тут мене замикати в хаті... а самі в ліс пішли, самі...

Хата, де жила Гандзина мати, стояла на самім краю села. З трьох боків, не дуже далеко, виднівся густий, темний, вічно тужливий ліс, що шумів раз у раз та заводив якусь таємничу пісню. Дивна то пісня. Деякі її ноти щемлять у серці, мов недавня ледве загоєна рана; інші рвуть думку з собою в темну, пахучу безвість, у якийсь безмежний, непрозорий простір; інші порушують самі глибокі і сильні струни в людській душі, будять бажання життя, енергію, охоту до невтомної праці, світлої будущини, а ще інші навівають якусь недовідому, глибоку тугу на серце. Гандзя родилася серед гомону тої пісні; відколи могла чути тони, чула найбільше її, і не диво, що та пісня причарувала всю її нервову істоту. В сні і на яві вона прислухалася до неї зимовими вечорами, коли ревла буря і ліс стогнав, як тисячі ранених на побоєвищу; любувалася нею весною, коли теплий вітер ледве-ледве ворушив вогкі ще, безлисті, а вже свіжими соками налиті гіллячки; прислухалася до неї в пекуче літнє полуднє, коли вітру не було чутно, а проте по верхів"ях лісових дерев ходив якийсь таємний шепіт, мов зітхання або мов сонне лепотання задріманих на сонячній спеці дерев. Дитяча уява день і ніч блукала по лісі, знаходила в його голосах відгомін своїх дрібнесеньких, а проте для неї таких важних і величних радощів і терпінь. От тим-то й не диво, що та лісова пісня причарувала всю нервову, тендітну Гандзину істоту. Ві сні й на яві все одно та одно на думці - ліс і його тайники. Що найкращого, найприємнішого затямила вона в своїм коротенькім життю (їй було всього п"ять літ), усе те нерозлучно в"язалося з лісом. Ах, як радо, з якою розкішшю слухала вона казок про лісових духів, про ті напівстрашні, напівпринадні твори людової фантазії, а особливо про мавок з білим, як березова кора, личком і з довгими зеленими косами! Вона не могла зрозуміти, чого інші діти бояться мавок. Адже ж вони такі гарні, такі добрі для добрих дітей, так радо бавляться з ними серед лісової зелені, гойдаються на довгих, тонких березових гілках (ах, Гандзя так любила гойдатися!) і сміються так весело, співають так пречудово! їх голоси, мов срібні дзвіночки, дзвеніли не раз у Гандзиних снах, і вона була така щаслива, слухаючи їх здалека... Але вона ще ніколи не бачила мавок на очі. Який жаль, що мама не хотіла сьогодні взяти її з собою в ліс. Сьогодні була б певно побачила мавку, о, певно! Адже ж їй недармо снилися мавки вже кілька ночей, співали, сміялися так голосно-голосно, гойдалися на гілках і все кликали її до себе, в ліс...

Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку! - кликали вони, ваблячи її до себе своїми білесенькими руками. - Ходи до нас до лісу! У нас так тепло, так весело, так любо! Ади, які у нас коси! - і у тебе така буде! Ади, які у нас гойданки!-і ти на такій будеш гойдатися! У-у! у-у! Ходи, ходи!..

Гандзя заплакала. Вона озирнулася по хаті. Як тут нужденно, вогко, понуро! В кутках діди стоять - страшно! їй пригадалася приказка, якою втишували її, коли часом плакала:

Лізе кусіка

З-за сусікаї

Зуби зазубила.

Очі заочила,

Руки заручила,

Ноги заножила!

В серці їй острий ножище,

В плечах їй дубовий колише!

Вона затремтіла і тривожно поглянула на стелю, в якій стримів забитий чорний грубий дерев"яний гак, дивачно понакарбовуваний. Сей гак в її уяві був «кусі-кою». Вона, лежачи в постелі, не раз довго вдивлювалася в нього і все почувала таємний страх; усі страшні повісті, які їй наговорила баба, вона в"язала з тим гаком. І тепер у німій тривозі вона почала вдивлюватися в кусіку, і чим довше дивилася на неї, тим виразніше їй здавалося, що ся кусіка жива, що се така стара, погана, зморщена баба з величезною торбою, в яку забирає малих дітей. Ось вона випростовується, тупає своїми дерев"яними ногами, лізе, лізе чимраз ближче до Гандзі!.. Гандзя зверещала перелякана і скочила з припічка на землю, відси вилізла на лаву, до вікна. Там було ясніше. Вона оглянулася на хату - нічого; несміло зирнула на кусіку: вона не рушається, але чорна, горбата, страшна, як була вперед. Але надворі, ах, надворі так ясно, так тепло! З вікон видно ліс,- ах, там, певно, мавки гойдаються, чекають на неї!.. Ні, вона не видержить у тій поганій хаті, з тою страшною кусікою, вона вилізе крізь вікно надвір і побіжить у ліс, на хвильку, заки верне мама, побавитися з мавками. А як не верне? Як мама прийде швидше, то буде бити. Ні, мама не прийде швидше, адже ж вона буде ось тут на окопі, побачить маму, як буде йти з лісу з грибами.

Гандзя вилізла вікном із хати. Легкий літній вітерець обвіяв її теплом, розвіяв її коротке біле, мов лен, волосся, викликав живішу краску на бліде личко; тільки очі палали якимось гарячковим огнем, як уперед. Побігла через обору до ліси. Чулася такою легкою та сильною серед того тепла, в тім свіжім повітрі, навіянім запахом нив у розцвіті. Ліса була трошки підхилена; отворити її Гандзя не здужала б, - куди ж її малесеньким, слабим ручкам до такого тягаря! Вона, мов мишка, пролізла крізь вузький розтвір, крізь який хіба кітка могла би пройти вигідно, і з усміхом радості на устах, тремтячи всім тілом, опинилася на вигоні, супроти поля. Вітер дмухнув різче на її лице. Гандзя була лише в одній сорочині, довгій до кісток і підперезаній червоною крайкою. В першій хвилі вона почула щось ніби холод. Але ні, се тільки так їй здавалося, адже сонічко ось як гріє, де ж тут холодно!..

Півперек поля тягнеться вузенька стежка до лісу. Гандзя знає добре сю стежку, по ній вона найрадніше любить бігати, з неї виразно видно ліс! Ось він, великий, сумрачний, гомінкий! У Гандзі дух захапує з радості, що ось іще хвильку бігти, і вона буде в лісі, сама!

Вона біжить, тільки що якось не може так швидко бігти, як давніше. Жито поважно хитає колоссям, коли вона, біжучи, пересуне ручкою по стеблах. Як вона любить тепер оте жито, ті блаватки та цвітки куколю, що де-де блискають, мов сині та рожеві зірки серед лісу золотистих стебел!..

Мавко! Мавко! - кричить Гандзя з радості, біжучи стежкою. - Я йду вже, біжу, ади, як швидко! Будемо бавитися.

Чимраз голосніше та виразніше гомонить вічна лісова пісня. Гандзя ловить її вухом, упивається нею. Серед шуму та гомону листя вона виразно чує щось немов різке плюскання рибок у чистій кришталевій воді: се сміх та радісні крики мавок. Вона чує навіть, як вони кличуть її до себе:

Гандзю, ку-ку! Гандзю, ку-ку!

Але як же вони близько! Ось тут-таки за окопом, аякже! Любі мавочки, вони, певно, прийшли за мною сюди! Та й що не боялися! Адже якби їх люди спіймали, то забрали б їх у торбу, аякже!.. Дали би тій поганій кусіці в торбу! Але ні, вона не дала би мавок, вони такі добрі, такі гарні!..

Мавко! Мавко! - кричить Гандзя щосили. - Я вже тут, я зараз надбіжу, ще лише дрібочку зачекай!

Ах, ось уже й ліс! Який тихий, величезний, понурий! Берези гріються на сонці і світять здалека своєю білою корою. їх довгі віти, мов зелені коси, позвисали додолу і колишуться з вітром. Ось тут десь і мавки зараз будуть. Га, певно, поховалися перед Гандзею, але вона закличе їх, вони зараз повибігають, засміються голосно в своїх кутиках...

Мавко! Мавко! Я вже тут, тут, тут! Ходи, будемо бавитися!

Гай! Он засміялася одна, але як далеко! Ах, друга, третя! Адже ж Гандзя знала, що вони не витримають довго в схованці. Ах, який чудово дзвінкий їх сміх! Як любо кличуть вони Гандзю з собою! Тут темно, а там далі так ясно, там повно зілля, такого гарного, пахучого!.. Там гойданки такі легенькі. Ох, Гандзя побіжить за ними, адже ж се не дуже далеко!

Вже вечоріло. Гандзина мати давно вернула з губами додому і весь день ходила по селу, питаючи за Гандзею. Її ніхто не бачив. Бідна мати чим ближче до ночі, тим тривожніше бігала від хати до хати, але Гандзі не було ані сліду.

Та й то, видите, нещастя моє! Якесь уродилося таке слабеньке та мізерне, а тепер уже з місяць, то раз у раз як що говорить, то ніби в горячці! Наговорили їй нашибоваті баби про якихось мавок, а вона раз у раз про них, і в сні лише мавки та мавки! Скарана моя година! А де тепер поділася, то вже господь знає. Та й то вона ніколи не звикла бігати далеко, все пильную та не пускаю...

Але Гандзі як не було, так не було. Вечором мати з плачем упросила кількох людей, щоб ішли в ліс шукати. Але й ніч минула, знайти не могли нічого. Минув і другий день. Гандзі не було. Як побивалася, куди бігала за той день бідна мати, того й не сказати. Аж на третій день, рубаючи дрова в лісі, здибали люди маленьку дівчинку під березою. Вона лежала, обнявши міцно березу заков"язлими ручками. Отворені очі не блищали вже, тільки на устах застив розкішний усміх; видно, Гандзя тільки що перестала бавитися з мавкою.

Прошу ніяким світом не думати, що се я розповідаю видумку або що напис на заголовку сеї повістки - яка-небудь метафора. Ні, діло справді йде про оловець, і то не цілий, а кусник, от так, візьмімо, три цалі завдовжки. А втім, як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирьох цалів завдовжки не тримав. Се міг би я, як кажуть правники, «ствердити головною присягою» або, як кажуть наші ясеничани, «побожити й заскаритися, на чім світ стоїть». Півчетверта цаля, не більше, задовгий був герой сеї повістки. Хоть то літ тому чимало, як ми бачилися з ним останній раз, се є - як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хіба ж міг мене бачити? А притім він цілого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі під книжками, достоту у тьмі кромішній! Аби не збрехати, то буде тому не менше шістнадцяти літ, - доволі часу, щоб забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про нього, про півчетверта цаля задовгий кусник олівця, в оправі з темно-червоного дерева, шестигранний і політурований нажовто, з срібним вибитим написом «Mittel» на тупім кінці; з другого кінця був затемперований не надто остро, а не надто й тупо,- саме стільки, кілько потрібно для сільського школяра.

В такім виді лежав він одного зимового поранку на снігу на подвір"ю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали зрана школярі. Се був погідний, чудовий поранок. Мороз потискав мов скажений; у повітрі літали малесенькі платочки снігу, зовсім прозірчасті, видні тільки по діамантовім блиску, коли в них заломався сонячний промінь. Оловець не застряг у замерзлім іскристім снігу, а лежав зовсім наверха. його жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви «Mittel» виднілися здалека. Певно, котрийсь школяр, біжучи до школи, загубив його. Він так і лежав, простягнувши свій чорний заострений носик до стін школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там його належне місце; немов просив своїм срібним поглядом, аби його виняти з тої хоть гарної, але дуже холодної постелі і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопців, що дожидали пана професора.

Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, якби вам лучилося побачити такого «Mittela», і то в подібнім, не зовсім для його «чину» відповіднім положенню? Думаю, що 90% із вас, не підозріваючи в нім героя не то повістки, але навіть газетярської новинки або мізерного анонса, підняли б його і сховали попросту до кишені. Інші 10%, запевно, навіть не схилились би по нього.

Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. зн., не підозріваючи нічого злого в олівці, схилився по нього і, не маючи ніде при тілі кишені, вложив його до шкіряної школярської торби, в котрій були мої книжки. Але що при тім було не зовсім звичайного, так се те, що я вельми втішився своєю знахідкою. Я був бідний сільський хлопець і ніколи ще на своїм віці не мав олівця, все мусив писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризкало і порскало під натиском моєї руки. А тепер нараз - я знайшов оловець! Та й ще який гарний! Правда, я бачив його лише мельком, ще як лежав на снігу, бо відтак, ухопивши його в руку, я швидко шусьнув його до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало його з моєї руки. А ще друга цікава штука при цілій тій операції була та, що мені й через голову не перейшло, аби котрий школяр міг був його згубити, - чуєте, - ані через голову мені не перейшло. Де, де, де! Котрий тут у нас школяр губить олівці! То мусив бог зна якийсь незнайомий пан приїздити до професора, - ну, певно, то він якимось дивним способом загубив той оловець. А може, то був гандляр, котрому професор торік продав корову; може бути, що сей оловець лежав тут іще відторік і ніхто його, бідного, не видів. А може, він упав уночі з неба враз зо снігом? Адже ж бабуня казали, що не раз жаби падуть із неба; чому ж би й олівці не мали падати? Так міркував я, йдучи через подвір"я до школи. Що ж, хіба шестилітньому хлопцеві не вільно так міркувати? А впрочім - ні! Мені дуже сподобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руці, я обертав його гранками сюди й туди, старався вгадати його грубість, відновити перед своїми очима його стать,- одним словом, моя фантазія, мов мотиль коло квітки, невпинно крутилася й шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяра і що, значить, мені прийдеться віддати його назад властителеві.

В класі повно вже було школярів. Деякі сиділи в лавках і бубоніли завдану лекцію, хвиля від хвилі боязко позираючи на двері, чи не йде професор. Інші, сміліші, ходили по класу, билися, тручалися поміж лавками, мазали різні дива крейдою на таблиці і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замість губки. За олівцем ніхто не питав. Се мене дуже врадувало, і я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сів на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слідуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру і весь затремтів - не знаю, чи з радості, чи з якоїсь неясної тривоги.

Ось і професор прийшов, почалася наука. Нічого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по-давньому, про оловець ніхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюся довкола і тремчу, мов злодій над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.

Але ніхто не жадає олівця. Школярі ходять і вчаться, сваволять і товчуться по-давньому.

Степан Леськів, мій добрий знайомий, наближується до мене:

Ов, ти, видно, нині рахунків не вмієш; то-то будеш у шкіру брав! А ще як мені скаже професор бити, ну, майся гаразд, небоже!

Що за збиточник той Степан! Він знає, що рахунки - моя слаба сторона, і любить не раз подрочитися зо мною. Але я знаю добре, що він таки жартом говорить; притім нині я не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цілий день писав пальцем цифри по шибах вікон, покритих густою росою?

Ну, ну, не дуже ти журися моїми рахунками, - відповів я Степанові. - Уважай лиш, аби ти сам не дістав у шкіру!

Диво дивне, бігме, що диво! Я хотів відповісти Степанові також жартом, з усміхом, ласкаво, - а відповів якось так злісно, гризько, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як ціле моє лице налилося кров"ю. Степан стояв хвилю передо мною і, не кажучи нічого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далі відійшов, видимо, засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихий, услужливий і добрий хлопчина! За що я так гризько відповів йому? За що засмутив його? Він же ж говорив до мене жартом, і я не мав ніякої причини гніватися на нього!

Такі мислі шибли мені через голову, коли Степан пішов і мовчки сів у свою лавку. То був невеличкий русявий хлопчина-восьмиліток. Його батько, бідний селянин, був сусід мого вуйка, у котрого я жив, тож і оба ми, хлопці, товаришували раз у раз із собою. Степанів батько давніше, кажуть, був багатий чоловік, але великий огонь та всілякі інші нещастя зруйнували його господарство. Він був високий, сильний мужчина з понурим лицем, раз у раз схиленим у землю, і говорив грубим, різким голосом. Я мимовільно якось боявся його і вважавйого жорстоким чоловіком. Зато малий Степан весь удався в матір, тиху, лагідну жінку з ладним іще, добродушним лицем і ясними сивавими очима. Тому-то не раз, стоячи за плотом на пастівнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, аби бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми не раз і сварилися, як звичайно діти, але ніколи не надовго. Я, гарячіший до сварки, а то й до бійки, звичайно перший був і до перепросин, а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотів сказати: «А видиш, я то давно знав, що ти не видержиш без мене!»

Але тепер, пощо я тепер розгнівався на Степана? Та ні, я чув добре, що я зовсім навіть не розгнівався на нього! Навпаки, його жалібний, сумний погляд болів мене якось, вертів у моїй дитинячій груді. Я стидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіння остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мої нерви немов чули здалека дотик олівця, тоді знов моя фантазія вернула назад до того предмету, і за хвилю про Степана і його сумний погляд я забув зовсім.

Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволі проминула; про оловець ніхто ні пари з уст.

Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що професор викликував одного до таблиці, казав йому там писати крейдою цифри, а всі інші хлопці мусили ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут, то там до зошитів, чи всі пишуть і чи так пишуть, як належиться.

Перед рахунковою годиною почув я в остатній лавці, де сидів Степан, якийсь гамір, якісь тривожні, уривані питання і відповіді, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все-таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушився в мені. Я подумав собі: «Не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно мені обридло».

Висновки

Народні казки являють собою, на думку Івана Франка, незаміниму цінність у вихованні дітей, зокрема в розвитку естетичних сприймань і любові до рідної мови: «Оті простенькі-сільські байки, як дрібні, тонкі корінчики, вкорінюють у нашій душі любов до рідного слова, його краси, простоти й чарівної милозвучності. Тисячі речей у житті забудете, а тих хвилин, коли вам люба мама чи бабуся оповідала байки, не забудете до смерті». Великого значення надавав І.Франко педагогічному керівництву дитячим читанням. У читанні треба забезпечити систему, яка передбачала б ознайомлення саме з найкращими творами, усвідомлення їх ідейного багатства й художньої сили. Зразком такого вдумливого керівника є образ учителя Міхонського з оповідання «Борис Граб», який добре знає індивідуальні схильності й запити учнів, палко любить літературу. Рекомендуючи в певному порядку читати кращі книги, ведучи розмови про прочитане, він прагне виробляти в учнів власні погляди й переконання. «Власна думка! Власна духовна праця - ось у чім властива ціль гімназії!» - говорить Міхонський.

Майстерність Івана Франка така ж багатопланова, як і його талант та діяльність.

Як видатний майстер слова, Франко створив оригінальний індивідуальний стиль лірики - повностороннього освітлення дум і почувань свого сучасника.

Як видатний майстер слова, він набагато розвинув течію громадянської інтелектуальної лірики, був одним із видатніших на Україні поетів-мислителів.

Як видатний майстер, він оновив образність і техніку поезії; він височить, як дороговказ, на магістральному шляху розвитку українського художнього слова. Саме тому його майстерність існує не тільки як внутрішня якість творів, але й як дійова традиція, що живить уже кілька поколінь українських поетів.

Список використаної літератури

1. Басе І.І. Художня проза Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 131с.

2. Білоштан Я. Драматургія Івана Франка. - К.: Вид-во худ. літ., 1956. - 253с.

3. Жук Н.И. Проза Івана Франка. - К.: Вища школа, 1977. - 173с.

4. Каспрук А.А. Філософські поеми Івана Франка. - К.: Наук, думка, 1965. - 189с.

5. Кирилюк Є.П. Вічний революціонер. - К.: Дніпро, 1966. - 422с.

6. Пархоменко М. Драматургія Івана Франка. - Вид-во Львівського ун-ту, 1956. - 128с.

7. Походзіло М.І. Іван Франко в школі. - К.: Рад. школа, 1970. - 231с.

8. Степанишин Б.І. Вивчення творчості Івана Франка в школі. - К.: Рад. школа, 1966. - 224с.

9. Франкова криниця: Вивчення творчості І.Я.Франка в школі: Посібник для вчителя / За ред. Л.М.Кіліченко. - К.: Рад. школа, 1991. - 288с.

10. Літературознавчий словник-довідник / Р.Т.Гром"як, Ю.І.Ковалів та ін. - К.: ВЦ «Академія», 1997. - 752с.

Подобные документы

Збірка "Коли ще звірі говорили" І. Франка як видатне явище в українській дитячій літературі. Теми навчання і виховання дітей у автобіографічних оповіданнях. Казка як засіб пізнання дійсності для малят, використання автором образних багатств фольклору.

реферат , добавлен 11.11.2013


Український народ в особі Івана Франка має найвищий творчий злет своєї інтелектуальної культури. Філософський світогляд І. Франка. Позитивізм у соціальній філософії І. Франка. Проблема суспільного прогресу в працях І. Франка.

курсовая работа , добавлен 17.09.2007


Особливості укладання та мотиви збірки Івана Франка "Зів’яле листя". Використання різних жанрів. Безсумнівна композиційна цілісність збірки. Модерністська тенденція в українській літературі. Основні поняття знаково-семантичної системи "Зів’ялого листя".

курсовая работа , добавлен 19.05.2015


Різноманітність художніх форм казки як її суттєва жанрова ознака. Класифікації казок різними авторами. Огляд груп казок та їх педагогічних можливостей. Особливості казок про тварин. Чарівні (героїчні) казки як найбільша група казкового народного епосу.

реферат , добавлен 16.11.2009


Короткі біографічні відомості про життя українського поета І. Франка, перші збірки. Збірка "З вершин і низин" як складна мистецька будова з віршів, писаних у різний час і з різного приводу. Драматургія Франка як невід"ємна складова українського театру.

реферат , добавлен 17.02.2010


Місце і значення саду в художній прозі І. Франка, його функціональне та семантико-смислове навантаження, особливості метафоричного опису. Смислове навантаження садового пейзажу на індивідуально-психологічному рівні в зіставленні з міфопоетичною традицією.

реферат , добавлен 10.02.2010


Короткий нарис життя та творчості відомого українського письменника та публіциста Івана Франка, його літературна та громадська діяльність. Роль Франка в формуванні національної культурної свідомості народу. Філософські та естетичні погляди письменника.

курсовая работа , добавлен 18.10.2009


Вплив видатного українського письменника Івана Франка на розвиток літературно-мовного процесу. Теоретичні та методологічні засади дослідження метафори й метонімії. Метафора та метонімія як засоби змалювання Івана Вишенського в однойменній поемі І. Франка.

курсовая работа , добавлен 24.07.2011


Шкільні роки письменника, успіхи в навчанні. Перші твори Франка, їх тематика та ідеї. Участь поета в громадському житті країни, видання книжок. Літературна спадщина Івана Франка, найвідоміші твори та збірки. Увічнення пам"яті великого українського поета.

презентация , добавлен 20.03.2014


Тематика і зміст ліричної автобіографічної збірки Івана Франка "Зів"яле листя". Розкриття душевної трагедії і страждань ліричного героя, що викликані тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням. Ставлення автора до коханої дівчини.

Иван Франко

Лиса исповедница и другие стихотворения 1892-1895г, не вошедшие в сборники.

Оригинал стихотворений на украинском языке:

ЦАРЬ-БОГ

И злому духу молвил фараон:
«Будь мне советник и в делах подмога,
Народ меня чтоб до конца времён
Считал за бога».

Злой дух ответил: «Не пришла пора.
Отныне должен ты. Твори своим ответом
Во службу мне побольше зла. Ну а добра...
Забудь об этом».

Трудился честно фараон. Как зверь
Он мучил люд, что аж земля стонала
И вдруг сказал злой дух: «Теперь
Пора настала».

«Но почему теперь?» - «Ты не пытайся зря,
Народ свой в страхе ты не сдержишь долго,
Внушим теперь им в головы царя
Считать за бога.

В ярме не видят в ясный день зарю
И больше уж терпеть тебя не смогут,
Коль не научишь верить их царю,
Как верят богу».

ЛИСА ИСПОВЕДНИЦА

ЛИРНИЦКАЯ ПЕСНЯ НА МОТИВ «СИРОТКИ»

Зазвенели реки, зашумели горы:
Правда или слухи эти разговоры?
В воскресенье рано, только развиднелось,
Ой Лисичке нашей кушать захотелось.
Исходила горы, долы и овраги,
Ничего съестного не нашлось бедняге.
И пошла Лисичка дальше по долине,
Вышла она к дубу над водою синей.
Смотрит, а на дубе, в холод безопасный
Петушок укрылся, крылышками красный.
Глянула Лисичка, аж слюну сглотнула,
Радостно платочком Петушку махнула.

«Здравствуй, Петушок наш, певчая ты птица!»
Петушок в ответ ей: «Добрый день, Лисица!»
«Как живешь не тужишь?» - Лиса его спросила, -
«Слезь-ка чуть пониже, чтобы слышно было!»

«Нормально живу я и слышу всё ясно,
Всё слышу и шепчешь ты тихо напрасно,
Лисичка-сестричка, где ты бывала,
Что нового в мире, скитаясь, узнала?»

«Иду, возвращаюсь я из Зарваницы,
Там била поклоны о паперть каплицы,
Молилась я там за тебя и крестилась,
Святая Гаргара пока не явилась:
«Лисичка-племянница, свет и отрада,
Скажи Петушку, исповедаться надо,
Спеши передать слова ему эти,
Осталось чуть-чуть кукарекать на свете».
Вот я и спешила три ночи, три дня,
Живого увидеть надежду храня.
Вот я и спешила, покоя не знала,
Тебя чтоб живым и здоровым застала.
Чтоб ты исповедался и причастился,
Воскрес после смерти и с миром простился».

,

Есть бог в моём сердце, закон соблюдаю,
Не пью, не ворую, не бью, не кусаю,
И кур не душу, как разбойник, убийца,-
В чём я виноват? Скажи мне, Лисица.»

«Не прав, Петушок, виноват ты во многом,
Нет чистых людей на земле перед богом.
А вспомни, несчастный, куда ж то годится:
Один только раз можно жениться,
А ты, словно турок, как басурманец,
Берёшь их по десять в безумный свой танец...
Имеешь их десять, имеешь их двадцать!..
От кары небесной где будешь скрываться?»

«Лисичка-сестричка, слышу я снова
Твой ангельский голос, да чёртово слово,
Что грешен, я вижу, и грех мой великий,
На исповедь надо попасть у владыки».

«Да что ты, сынок, все равны перед богом,
С прощеньем грехов не тяни слишком долго!
Билетик вот есть у меня от владыки,
Простить могу грех даже самый великий».

Как тронуло сердце правдивое слово.
Позволь мне пожить, не будь так жестока,
Чтоб выгнал из сердца я бремя порока.
Семь лет не постился, семь лет не молился,
Дай хоть три дня, чтобы освободился!»

«Мне жаль, Петушок, что жил ты так славно,
О том, что умрёшь, и не думал недавно.
Покаяться просишь три дня и не знаешь,
Где будешь ты завтра, сам понимаешь.
Спустись же на землю, покайся сердечно,
А я разгрешу тебя здесь безупречно».

«Лисичка-сестричка, слышу я снова
Твой ангельский голос, да чёртово слово.
На жизнь и на исповедь воля господня,
Да только боюсь я измены сегодня.
Словно сметана твой голос, похожа
На ангела ты, только хитрая рожа.
На острые зубы смотреть даже больно,
Увижу - пугаюсь я смерти невольно.
И кажется мне, что ты хочешь ужасно
Не святости духа, а свежего мяса».

«Петух бесполезный, грешная птица,
Теперь не надейся, что грех твой простится!
Тебе бы молиться за грех свой, рыдая,
А ты со мной споришь, меня осуждая.
Пощусь я, молюсь я, мне небо награда,
А мясо твоё мне и даром не надо.
Семь лет я говела и мяса не ела!
Даст бог мне дождаться смертного часа,
Не съем и тогда я скверного мяса.
Ослеп во грехе ты и судишь порочно,
Слезай быстро с дуба покаяться срочно!
Немедленно каяться если так сложно,
За душу козла просто сгинешь безбожно!»

Присел Петушок, сердечко забилось,
И тошно, и страшно, что так получилось...
На ангела словом Лисица похожа,
А ликом страшна, больно хитрая рожа!
И рад бы безгрешным стать перед богом,
И страх, что зубов у Лисицы так много.
Но всё же ответственность страх победила,
Тревогу и разум во мрак погасила,
С ветки на ветку, с прутка на пруток
Спустился на землю к Лисе Петушок.
Спустился на землю легко и проворно
И шепчет молитву Лисичке покорно.

Лисичка ждала Петушка и вскочила
И пленника бедного в зубы схватила.
Вскочила Лисица, как хищная птица,
И держит так крепко, не освободиться.

И гневно воскликнула в раже Лисица:
«Держу тебя крепко, глупая птица!
Я буду тебе исповедницей чуткой:
В зубах моих смерть будет наглой и жуткой».

«Помилуй, Лисичка, меня ради бога,
Во мне того мяса не так уж и много!» -
Пищал Петушок: «За что меня душишь?
Свой пост семилетний напрасно нарушишь!»

«Не жаль никогда мне вашего брата,
Костлявая птица во всём виновата!
На ужин мне постный петух обеспечен,
Помнишь курятник в тот памятный вечер?
Вспомнил ту зиму? Ответь, я не слышу,
Когда я прогрызла в курятнике крышу?
Прогрызла я крышу от голода злая,
Тебя между женщин твоих там нашла я.

Ты спал, как султан, между мягких подушек,
В тепле двадцати своих грешных подружек
И стало мне вдруг за тебя так обидно,
Что там во грехе тебе мира не видно!..
Решила я двух задушить осторожно,
Тогда бы ты спас свою душу возможно:
Вот смерть твоя рыжая, грешная птица, -
Теперь будешь верить и богу молиться!

Так праведно думала я и молилась,
Чтоб воля господня скорее свершилась.
Я к вам подползала, и первою ловко
Я Клавку хотела схватить за головку,
Да только вот дура безмозглая эта
Спала с головой под крылом до рассвета,
Спешила я так, что ошиблась досадно,
Крыло вместо шейки схватила я жадно.

А та начала верещать бесновато
И биться в зубах, словно валится хата,
За ней остальные, что там были куры,
Орать стали так, словно рвут их из шкуры,
Тебе успокоить бы их осторожно,
А ты меня шпорами, разве так можно?
Чуть клювом мне око не выбил жестоко,
Хотела покинуть обитель порока,

Покинуть навеки притон ваш убогий
И прах вашей жизни стряхнуть на пороге,
Да вот незадача, в зубах моих прочно
Застряло крыло этой квочки порочной,
Со всех своих сил она дернулась с места
И вниз покатилась я на пол с насеста.
Не сладок был ужин, ударилась больно,
Как вспомню тот вечер, так плачу невольно.

Ой так я упала, не знаю, как встала,
И как я себе ничего не сломала.
Пока поняла я, что целы все кости,
Старуха с лопатой явилась к нам в гости.
Старуха с лопатой, старик с топором -
Сгубить захотели меня всем двором.
И так они били меня, убивали,
Кабы не лазейка, спаслась бы едва ли,
Пришлось бы мне гнить у вас под забором
И с жизнью расстаться так глупо и скоро.
Теперь ты ответишь, палач и убийца,
И что суждено, пусть сегодня свершится».

Вот так Петушку всё Лиса рассказала
И крепко в когтях свою жертву держала.
Он свесил головку и понял, что правда,
Не ангел Лисица - исчадие ада.
Висит Петушок, понимая, что поздно
Терзаться и рваться, в зубах своих грозно
Лиса его душит, собирается кушать,
А он её с трепетом просит послушать:

«Послушай, Лисичка, последнее слово,
Потом я не стану мешать тебе снова.
Что грешен я крайне и жил я с позором,
Согласен с тобой и твоим приговором,
И в чутких зубах я готов без испуга
Закончить свой путь, дорогая подруга.
Не жаль, что глаза я навеки закрою,
Мне жаль, что сегодня, обидно, не скрою,
Сегодня, скажу я тебе по секрету,
Владыка за мною отправил карету,
Я жду, что карета появится скоро,
Я должен стать певчим церковного хора,
Владыкой назначен я петь при соборе,
Петь соло ему и с монахами в хоре.

Высокой оценкой владыка мой дар
Отметил и мне обещал гонорар,
И сразу сафьянцы прислать обещали,
И красный жупан, чтобы все уважали,
Отныне я должен был стать благородней
И в роскоши жить при церкви господней.
Помочь и тебе потом смог бы я вскоре
Устроится ключницей к нам на подворье.
Как пани ходила бы ты, госпожа,
Ключи всех дверей в своей власти держа.
Тогда бы весь двор под собою держала
Всех кур и гусей, а их там не мало,
Ещё и зарплату за то получала,
Так жить ещё даже ты и не мечтала».

Лисичка заслушалась, ротик открылся,
Тот рай для Лисицы ей даже не снился,
Когда же он кончил последнее слово,
Вскочила Лиса без ума от такого,
Взмахнула руками и крикнула: «Боже,
Там точно уже я наемся, похоже!»
А вот Петушок себе думал иначе,
Внезапно он прыгнул, не веря удаче,
На ветку высокую над головою
И молвил, смеясь, за дубовой листвою:
«Ты ешь, сколько хочешь, да смотри ненароком,
Чтоб мелкие кости не вылезли боком,
И чтобы от жадности не подавится
Во время молитвы в святой Зарванице,
Во имя любви и от подвига веры,
Мешками таская пшеницу без меры,
Ты ран не набей себе жадной рукою,
А то доведётся вернуться с клюкою,
И пост не спеши нарушать ради бога,
Ещё потерпеть надо голод немного».

Вот так Петушок над Лисою смеялся,
От смерти ушел и здоровым остался.
Лисичка завыла и облизнулась,
Досадно в ответ на него огрызнулась,
Без выгоды шкурной и без интереса
В корнях она скрылась вечного леса.

Написано в Вене в январе, в феврале 1893г.

перевод май-июнь 2013г.

1 Зарваница - монастырь и село Теребовлянского района Тернопольской области.
Один из главных духовных центров Украинской Греко-Католической Церкви
2 Сафьянцы - сафьяновые сапоги. Сафьян - Тонкая и мягкая козья или овечья кожа,
специально выделанная и окрашенная в яркий цвет.
3 Жупан - изначально польский дворянский костюм, здесь - богатая верхняя одежда, кафтан

МЕДВЕДЬ

Медведь - жестокий зверь и вор.
В село приходит ночью с гор:
Убьёт вола и съест козла -
Звериная натура зла.

А бедный бойко Сень Гандюк
Позволить мог себе лишь лук.
Ружья он в доме не держал -
Медведь его овец таскал.

Ворует зверь его овец,
Как положить тому конец?
Придумал хитрость Сень Гандюк:
Силки расставил он вокруг.

Старинный способ совладать
Со зверем, силу обуздать:
Силки поставить на пути
Да так, что мимо не пройти.

С петлёй верёвку надо взять,
К большому камню привязать,
Так человек решил с умом
Взять верх над силою и злом.

Настала ночь, и в лунный свет
Медведь нашел кровавый след
Той прошлой ночи темных дел,
Когда овцу задрал и съел.

Но что такое, как же так?
Медведь понять не мог никак,
Его как будто кто-то взял
И тихо так попридержал.

Ему тогда бы всё понять,
Но не любил он рассуждать,
Вперёд рванул он: Что за бес?
И сам в петлю ловушки влез.

Да так сумел он затянуть
Петлю на шее, не вздохнуть,
Что не вздохнуть, не продохнуть
И надо сделать что-нибудь.

Тут начал понимать медведь,
Что так недолго помереть,
Медведь он тоже не дурак,
Чтоб жизнь свою отдать вот так.

Он начал быстро понимать,
Что не даёт ему дышать,
Что на конце верёвки той
Всего-то камень там простой.

Медведю камень был тот мал
И он его на плечи взял,
И крикнул зверь: Сейчас с горы
Ты полетишь в тар-тарары.

И вне себя на камень зол
К обрыву пропасти пошёл.
Над бездной крикнул он горам
И камень вниз трам-тарарам.

Швырнул и ясно почему
Упал, привязанный к нему,
И полетел он вниз долой
За камнем от досады злой.

Упал с обрыва он во мглу,
Разбился насмерть о скалу,
А Сень проснулся на заре,
Пошёл к обрыву на горе

И видел, как через силки,
Не избежал его руки
Тиран села его и гор -
Медведь, жестокий зверь и вор.

А после этих славных дел,
Как разум силу одолел,
Все вышли, чтобы посмотреть,
Как умер, наконец, медведь.

1894
13.06.2013

ЛИСЬЕ ПРИКЛЮЧЕНИЕ

Вышла жаловаться мужу
Из курятника жена:
«Курочку лиса сгубила,
Лисья хватка здесь видна!»

Муж неглупый оказался
И сказал он: «Дай сюда,
Мы на курочку на эту
Словим зверя без труда.»

Под забором у калитки
Дырка найдена была,
Там силки мужик приладил,
Рядом курочка легла.

По тропинке Лис Никита
Шел себе, не зная бед,
Видит курочку и надо,
Раздобыть себе обед.

Он без долгих размышлений
Шасть в дыру, хвостом пыля,
В тот же миг сдавила шею
Мертвой хваткою петля.

Он обратно, хуже стало,
Перепуганный глядит,
Машет обухом здоровым,
Злой мужик к нему бежит.

Лис без долгих размышлений
Шасть в ту дырку под забор,
А мужик кричит: «Попался
В этот раз куриный вор!»

Влез мужик на невысокий
Свой забор и смотрит вниз,
Снова бьёт и снова мимо,
Ускользает в дырку лис.

А мужик упал на землю,
Смотрит в дырку под забор:
«Бил я обухом, проверим,
Как наточен мой топор!»

Видно, что мужик намерен
Выполнить свой приговор,
Что же лис? По крайней мере
Жив воришка до сих пор.

Встал мужик, рванул калитку,
Хитрый лис ушел опять,
С ним не сладить в одиночку,
Стал жену на помощь звать.

А жена схватила вилы
И давай к нему бежать
Ну теперь тебе уж точно,
Хитрый лис, не сдобровать!

Муж готов убить снаружи
Взмахом быстрым топора,
А жена подходит быстро
К бедной жертве со двора.

Муж кричит: «Шпыняй скорее,
Бей его, он во дворе!»,-
Не успела та ударить,
Скрылся лис опять в дыре.

Там он выскочил на мужа,
Тот, как мог, ударил ловко,
Увернулся лис и тут же
Под топор легла верёвка.

Понял зверь, что он на воле
И догнать его не смогут,
Курочку схватил и в поле,
К лесу, к милому порогу.

Осознал мужик, что глупо
Выглядит он, как дурак,
Осознал, да было поздно,
А жена сказала так:

«Никогда бы ты веревку
Обухом не разрубил»,-
Сплюнул он со зла и только,
И в ответ ей нагрубил.

1894
25.06.2013

ТРИ СУДЬБЫ

Из тайной бездны, из небытия
К земле душа стремится и печально,
Огонь в себе, как искорка тая,
Гореть светло мечтает изначально.

И, как звезда, она играя,
Стремится к вечности, сгорая.
Но на пути полет прервать
Выходят три Cудьбы-богини,
Ей в путь-дорогу в небе синем
На память свой подарок дать.

И первая сказала: «Будь счастливой,
Дарю талант тебе живой,
Проникновенной, разумом пытливой,
Всегда будь светлой головой».

«Мой дар,- вторая говорила,-
Все чувства испытать сполна».
Любви ей чашу подарила:
«Испей, душа, её до дна.

Пусть будет жизнь твоя фантазией крылата,
Свобода в сердце пусть горит
Святым огнём и в рабстве виновато
Главы ни перед кем не преклонит».

Но третья злобная старуха,
Смеясь в ответ на те слова,
И над душою прямо в ухо
Скулит ей вот что, как сова:

«Ай-ай расщедрились сестрицы
Душе наивной из ларца
Полны подарков рукавицы
В дорогу сыпать без конца.

Хотели сделать Гёте, Данта, Шэлли?
От вашей ласки пробирает смех,
Вы без меня слепить его хотели?
Но нет. Героев хватит нам и тех.

Постойте, я подарочек ей дам
Такой, чтоб отнимались руки,
Чтоб служба преданная вам
Была страшнее всякой муки.

Пройди, душа, свой путь во мгле,
Терном устеленный, не розмарином!
А чем ты будешь на земле?
Русином будь, крестьянским сыном!

Талант твой будет рвать тебя
Среди людей, намерений и судеб,
В потоке жизни - жить охота!
Но урождение пусть будет,
Как приговор давить, губя,
В людского муравейника болото.

Талант не разовьёшь и, как табу,
Оставишь всё, и не пойдёшь вперёд,
Талант без дела тихо, как в гробу,
Задушит скоро твой бездарный род.

Хотя твой ум и будет рваться
На свет к добру от лжи и зла,
Но не осилит он добраться
К реке, что вынести б смогла
К твоей земле, где ты бы мог
Забыть нужду и соль дорог,
Расти свободно, словно птица,
От всех цепей освободиться.

Всё это не твоё, сынок!
Удел таких, как ты, по следу
Идти чужому, не жалея ног,
И не рассчитывать на личную победу.

Твоей любви прекрасный сад
Придут топтать чужие люди,
За труд не жди себе наград
Их никогда тебе не будет.
Любовь завянет, зависть разрастется
В душе отрава разольётся.

Ты здесь и правда никому не нужен,
Иди в ошибки вечные блуждать,-
Никто тебя не вытащит из лужи,
С тобою божья благодать».

Написано 27 мая 1895 p.
Впервые напечатано в полном собрании сочинений в 50-ти томах в 1975г.
Перевод 04. 12. 2013

Слушал радио только что. И очень мне понравилась фраза: «Пройдуся, та на свои бурякы подывлюся «. С этого ритуала каждое мое утро начинается, потому что «Лайф из лайф» — жизнь это живое, это рост, развитие. Как растут буряки — это важнее, чем всякие там абамы и ладены…

Ну а потом, послушав сказку, вспомнил, что читал ее, и по мультикам смотрел.

Об Иване Франко даже учителя украинского языка говорят, что никто всех его «творов» целиком не читал, да и язык его не вполне можно назвать украинским. Но все знают, что Иван Франко — классик. Уже и этого довольно. Я предлагаю прочесть (или посмотреть) сказку «Заяц и Еж». Уже за нее одну вполне можно заслужить титул классика.

Заєць та Їжак

Їжак стояв собі коло дверей своєї нори, заклав лапки за пояс, виставив ніс на теплий вітер та й мугикав собі стиха пісеньку - чи гарну, чи погану, кому яке до того діло? Як знає, так і співає.

Мугикав собі тихенько, а далі подумав:

«Поки там моя жінка миє дітей та дає їм свіжі сорочечки, дай лишень піду я трохи в поле, пройдуся та й на свої буряки подивлюся, чи добрі виросли».

Буряки були недалеко від його хати. їжак брав їх, скільки йому треба було на страву для своєї родини, а тому говорив завжди «мої буряки».

Ну, добре. Обережно зачинив він за собою двері й поплентався стежкою в поле. Недалеко й пройшов, аж тут назустріч йому Заєць. Він також вийшов прогулятись і до «капусти своєї» теж навідатись.

Побачивши Зайця, їжак привітав його чемненько. Та Заєць був собі великий панич і дуже горда штука. Він не відповів на їжакове привітання, а тільки глянув на нього дуже звисока й озвався:

Ого, а ти чого так рано ось тут по полі волочишся?

Погуляти вийшов,- відповів їжак.

Погуляти? - зареготав Заєць.- А я думаю, що з твоїми кривими ногами краще було б лежати, ніж на прогулянку лазити.

Ця насмішка дуже розсердила їжака, бо ноги в нього таки криві.

Ти, певно, думаєш,- каже їжак до Зайця,- що ти своїми довгими лапами швидше побіжиш?

Авжеж,- відповів Заєць.

Можемо спробувати,- мовив їжак.- Ану, побиймося об заклад, побачиш, чи я тебе не пережену.

Це вже сміх людям сказати. Ти своїми кривульками випередиш мене? - сміявся Заєць.

Ну, про мене, спробуймо, коли тобі охота.

Гаразд! - відповідає Заєць.- Давай руку. А тепер біжім.

Ну, ну, чого так поспішати,- відповів їжак.- Треба наперед піти додому, трішки поснідати, а через півгодинки я повернусь на оце місце.

Заєць не мав нічого проти, бо і йому хотілось перед тим похрумати свіжої капусти. А їжак тим часом поплентався додому.

Приходить їжак додому і каже до своєї жінки:

Жінко, збирайся швиденько, підеш зо мною в поле.

А чого мені в поле? - питає їжачиха.

Знаєш, я з Зайцем маємо бігати наввипередки.

Чи ти, чоловіче, з глузду з’їхав? - скрикнула їжачиха.- Ти з Зайцем хочеш наввипередки бігати?

Авжеж хочу. І ти мусиш мені допомогти. Що мала їжачиха робити? Зібралася й пішла з чоловіком.

А дорогою їжак і мовить до неї:

Бачиш оцю довгу ниву? Тут мають бути наші перегони. Заєць бігтиме одною борозною, а я другою. Відтіля, з гори, починаємо бігти. Отже, ти стань собі ось тут, у борозні, і коли Заєць прибіжить сюди, то ти підведи голову та й крикни: «А я вже тут!»

Так, розмовляючи, вони прийшли на умовлену ниву.

Їжак поставив свою жінку на її місце, а сам пішов борозною на другий кінець.

Приходить, а Заєць уже там.

Ну, що ж, біжімо? - питає Заєць.- Ну, раз… два…

Один став в одну борозну, другий - у другу.

Заєць крикнув «три» і рушив сам, як вихор, нивою.

А їжак пробіг, може, з три кроки, потім притаївся у борозні і повернув назад на своє перше місце. А Заєць біжить щосили. Та коли добіг на кінець ниви, аж тут їжакова жінка з другої борозни кричить йому назустріч:

А я вже тут!

Заєць тільки очі витріщив з дива: йому і в голову не прийшло, що це не той їжак, бо, знаєте, їжак і їжачиха однаковісінькі на вигляд.

А це ж як могло статись? - скрикнув Заєць.- Біжім ще раз, назад!

І, не передихнувши добре, він вихором полетів нивою, поклавши вуха на спину. їжачиха лишилася спокійнісінько на своїм місці. А коли Заєць добіг на другий кінець ниви, то там їжак йому назустріч:

А я вже тут!

Розлютився Заєць. Що за диво? Щоб кривоногий їжак мене випередив? І, не тямлячи себе з досади, крикнув:

Ану, ще раз біжім!

Про мене Семене,- мовив їжак,- біжім хоч десять разів, мені байдуже.

Побіг Заєць, а знизу знову чує:

Я вже тут!

Біжать ще раз угору - знов те саме. Так він, бідолаха, бігав, бігав аж сімдесят і три рази туди й назад, а їжак кожного разу був «уже тут». Чи Заєць добіжить до одного краю ниви, чи до другого, все чує одно: «Я вже тут». А сімдесят четвертий раз Заєць не добіг. Саме на середині ниви впав на землю і сконав на місці.

А їжак гукнув на свою жінку, і обоє пішли, радіючи, додому. І живуть, мабуть, і досі, коли не померли.

Після того ввесь заячий рід зарікся бігати наввипередки з їжаками.

источник: http://ukrlib.com/FrankoZviryHovorili.html

Мультфильм Заяц и Еж
Год выхода на экран: 1963
Фильм относится к жанру: мультфильм
Постановщик: Ирина Гурвич
Актеры, принявшие участие в съемках: Н. Панасьев, Г. Лойко, В. Дуклер

Краткое описание: По мотивам сказки Ивана Франко. Входит в 3-й выпуск Лучших мультфильмов Киевской киностудии.
Пес-почтальон принес Ежику телеграмму - приезжает Заяц, с которым Еж сидел в свое время за одной партой. Косой приехал на собственном автомобиле с медалью на груди и папиросой во рту. Стал Заяц чемпионом и считал, что ему все можно. На вопрос о месте работы, Заяц отвечал, что он - чемпион. Встреча друзей состоялась, но Еж был крайне удивлен изменениями в своем однокласснике. Тогда с зайкой-зазнайкой были устроены соревнования…

Иван Франко. Чужая биография.
17.12.07

Кто только не пытался лепить из него героя и революционера. Социалисты всех мастей утверждали и утверждают Франко как основателя украинского социализма (социал-демократы – социал-демократии). Коммунисты – предтечей украинского коммунизма. Националисты – пламенным националистом и борцом за национальную идею, а русофилы – последовательным сторонником совместного Украино-Российского пути. Польские националисты, — и те умудрились найти в Иване Яковлевиче живописателя «трагедии польского и малороссийского народов, окончательно приниженных царской деспотией. Писателя, произведения которого представляют убедительный контраст жизни народов бывшей Речи Посполитой, в косной и жестокой империи, с вольностями славного прошлого, описанными гениальным Сенкевичем» (Я. Контовский «Польская биография»). Да что там поляки! Даже нацисты умудрились, понадергав цитат из Франко, издать его в сборнике, призывавшем украинцев бороться с евреями, поляками и русскими. В общем, каждый находил во Франко то, что ему нравилось. В результате о реальном Иване Франко толком большинству украинцев ничего не известно. Это и не удивительно, ведь прожил он не свою, а чужую биографию. В том смысле, что свою судьбу определял не сам Франко, а совершенно другие люди и обстоятельства.

Бумажный революционер

Откройте любую биографию этого человека. Только, умоляю, не смотрите на портрет, а просто прочитайте, что там написано. Вот вам один пример: «Выдающийся представитель украинской литературы XIX-XX веков, писатель, поэт, беллетрист, учёный, публицист и деятель революционного социалистического движения на западе Украины». Так и представляешь себе этакую помесь Дзержинского и Луначарского, с карандашом в одной руке и наганом в другой. На самом же деле Иван Яковлевич Франко бунтарем и революционером был типично бумажным. Бунтовал он только на бумаге и бунтарем выглядел исключительно на ней же. По большому счету биография Ивана Франко – цепь метаний неудач и случайностей. Впрочем, судите сами.

Неудача первая. Детство

Кто знает, как сложилась бы судьба Франко, родившегося на переломе века в 1856 году, если бы не его детство. Своего отца он почти не знал, мать так же умерла рано, но перед этим успела вторично выйти замуж. В результате Франко рос и воспитывался в семье отчима – фактически ему чужой. Вряд ли относились к приемному сыну плохо, но беспокойный старик Фрейд мог бы наговорить по этому поводу немало интересного. Кроме того, у Франко явно не сложились отношения со школьными учителями. Это ясно видно по его произведениям и статьям, посвященным школе. Нормальный ребенок может найти (и находит) отдушину от школьных неприятностей в семье. Но Франко выбрал свой вариант – стать лучшим учеником. И он им стал – сначала в школе, потом в гимназии. Причем, по его собственному признанию, делал он это не из любви к учебе как таковой, а просто пытаясь всем и каждому доказать свое превосходство хоть в чем-то. Сказалось и то, что здоровье будущего писателя с детства было слабым. Соответственно в традиционных для мальчишек забавах и шалостях он завоевать себе авторитет среди сверстников не мог. Готов спорить, этот стиль жизни Франко сохранил бы до конца своих дней. Но судьба распорядилась по-другому.

Неудача вторая. Стадное чувство

В 1875 году Франко поступил во Львовский университет. Многим университет дает шанс начать жизнь по-новому, и сельский юноша Франко воспользовался им в полной мере. Практически не имевший друзей в школе и гимназии, он присоединяется к так называемому «Академическому кружку». Тут нужно небольшое пояснение. Дело в том, что в те благостные времена украинцы Австро-Венгерской империи практически не интересовались политикой. Хоть как-то близкими к политике можно было считать два движения на Украине – москвофилов и украинофилов. По большому счету это были два больших клуба по интересам. Москвофилы собирались вместе и заумно рассуждали о панславянском культурном единстве (ни Боже мой ни политическом!). Украинофилы же считали галичан самоценной «вещью в себе», а всех остальных украинцев – неполноценными «малоросами». «Академический кружок», в который попал Франко, принадлежал к москвофилам. Сложно сказать, чего ради он туда вступил. То ли из стадного чувства («Все побежали – и я побежал»), то ли из честолюбивого желания публиковаться. Ведь у кружка был свой журнал «Друг», куда брали студенческие произведения. Правда, читать то, что Франко написал для этого издания, настоятельно не советую. Писали члены кружка на чудовищном «язычии» – смеси русских, украинских, польских, немецких и венгерских слов. Справедливости ради следует отметить, что именно в университете Иван Франко впервые пробует себя в роли переводчика – пытается переводить на украинский язык древнегреческие трагедии. Но вообще москвофилы ориентировались на традиции российской литературы конца 18 начала 19 века – безнадежно устаревшие.

Так бы и доучился юный писатель в университете, раз в месяц публикуя маловразумительные подражания Гофману и Жуковскому. Но в жизненном раскладе ему выпала «пиковая дама», в роли которой выступил профессор Киевского университета Драгоманов. Вышеупомянутый профессор решил не ограничиваться киевскими студентами и поучаствовать в образовании славянских братьев из Австрии. С этой целью он отправил им несколько писем и помог добыть образцы «золотого века» российской литературы. И началось.

Члены кружка увлеклись новым стилем и социальными идеями, наперебой бросившись публиковать в «Друге» резкие в социальном отношении произведения и статьи. Редактировавший журнал Франко, на свою, как впоследствии выяснилось, голову, особенно увлекся остросоциальными произведениями Салтыкова-Щедрина и Чернышевского. Подражая этим авторам, Франко сам публикует в журнале несколько социальных произведений. Может быть, это и сошло бы членам кружка с рук, но у старшего поколения москвофилов по этому поводу было свое особое мнение. Безусловно, попытка вразумить распоясавшуюся молодежь, давя авторитетом, благополучно провалилась. Молодежь, со свойственной ей максимализмом, послала бывших «гуру» куда подальше. Те, само собой, обиделись и написали на кружок донос. Практически все члены кружка вышли сухими из воды, но не Франко, которого откровенно подставили. Дело в том, что именно Франко редактировал пресловутый журнал и лучше всех подходил для показательного наказания. Донос обвинял его и членов кружка в создании тайной социалистической организации. Как результат – исключение в 1878 году из университета и 9 месяцев тюрьмы. Что бы по этому поводу потом не писал сам Франко, тюрьма серьезно отразилась не только на его будущем творчестве. Прежде всего, она ударила по его здоровью, как физическому, так и психическому.

Неудача третья. Герой поневоле

Из тюрьмы Иван Франко вышел изгоем для большинства бывших товарищей и противников. Украинофилы его никогда особо не жаловали, старшее поколение москвофилов от него отвернулось, считая предателем, а молодежь, напуганная разгромом «Академического кружка» сидела тише воды ниже травы. Тут бы Франко успокоиться. Можно было попытаться восстановиться в университете и забыть о политике. Заняться всерьез литературой. В конце концов — подлечиться. Ведь, несмотря на время, проведенное в тюрьме, официальное наказание было скорее декларативным. Вряд ли так уж всерьез его считали злостным преступником. Сам Франко в одной из своих автобиографий признавал, что из университета его не исключали, просто лишили стипендии. Но то ли во Франко что-то надломилось, то ли мы не знаем каких-то фактов его биографии, однако с этого момента он начинает полную метаний и невразумительных поступков жизнь. Он пытается заниматься сразу всем – литературой, журналистикой, этнографией, филологией, заочной учебой. Однако на родине его произведения не публикуют. Если не считать, конечно, журнала «Громадський друг», который он издавал вместе со своим другом Михаилом Павликом.

Вот именно Павлику мы обязаны образом «Ивана Франко – героя и революционера». Сам Павлик к 1878 году уже окончательно решил стать профессиональным революционером. При этом активно подталкивал к социалистическим идеям легко поддающегося чужому влиянию Франко. Собственно идея журнала «Гражданский друг» Павлику и принадлежала. Помимо журнала, Павлик и Франко занимались изучением трудов основоположников марксизма. Причем не без выгоды для себя. Из произведений Маркса и Энгельса они компоновали брошюрки, распространяемые среди рабочих и агитируемой интеллигенции. Об этом не любят упоминать, но распространение брошюр и листовок обычно сопровождалось просьбой «помочь правому делу». Понятное дело, материально. При этом деньгами распоряжался именно Павлик. Франко же работал практически бесплатно, тем более журнал, что называется, «не пошел». С самого начала было очевидно, что его закроют имперские цензоры, а у их авторов и редакторов будут серьезные неприятности. Так оно и произошло. Павлику, как основному инициатору издания, даже пришлось спасаться от ареста. Спасался он эмиграцией. Располагая определенными средствами, он осел в Мекке тогдашних революционеров – Женеве. Там, наслаждаясь красотами Женевского озера, он мог заниматься любимым делом – спорить с другими социалистами и публиковать статьи в местных изданиях.

Другое дело — Франко, вокруг которого закрутился настоящий детектив. Павлик отлично понимал, что нарождающемуся социалистическому движению нужен герой-мученик. Эдакая живая икона, которую всегда можно использовать в борьбе с оппонентами и для агитации сторонников. Из всех знакомых Павлика Франко лучше всего подходил на эту роль. Конечно, на фоне «рыцарей-мучеников революции» в России Франко «не смотрелся». Но грамотная «раскрутка» сыграла свою роль. Фактически на Франко отрабатывался метод создания «мученика за идею». Причем еще при его жизни. Под Франко создавался стандартный набор штампов – прогрессивные взгляды, борьба за социальную справедливость, суд и тюрьма. Даже слабое здоровье Ивана Франко использовалось в создании и эксплуатации образа борца и революционера. Обратите внимание, что и в современных биографиях Франко упоминания о слабом здоровье, как правило, следуют уже после рассказа о тюремном заключении. Так, чтобы у читателей сложилось устойчивое впечатление, что его болезни являются следствием тюремного заключения.

В общем, в 1879 году Франко остался без эмигрировавшего партнера и средств к существованию. Литература денег не приносила – никто после истории с закрытием журнала не хотел его публиковать. Образования или ремесла, которые могли бы дать хоть какую-то прибыль, у Франко не было. Перебиваясь случайными заработками, он дошел до того, что не имел постоянного места жительства. И, тем не менее, надо отдать ему должное – продолжал писать. Причем не только литературные произведения, но и работы по теории социализма, выполняя, таким образом, заложенную в него Павликом программу. Наконец, отчаявшись найти устойчивый заработок в городе, Франко решает отправиться в села с частными лекциями. Решил, так сказать, совместить «революционную деятельность» с процессом добывания хлеба насущного. Появление «лектора-революционера» сельской полицией было воспринято вполне адекватно – Франко во второй раз арестовали. На этот раз заключение ограничилось примерно тремя месяцами.

Второй шанс

Наверное, каждому человеку судьба дает второй шанс. Дала она его и Франко. Вернувшись в 1881 году во Львов, он, достаточно неожиданно, получил предложение редактировать газету львовских печатников – «Praca». Газета, хоть и была признанной газетой львовских рабочих, издавалась вполне легально и особым радикализмом не отличалась. Помимо этого, Франко печатается в журнале «Світ». После четырех лет мытарств и нищего существования, перемежаемого арестами, у него, наконец, появляется возможность зарабатывать журналистикой и литературой, получая вполне стабильный доход. В конце концов, заниматься столь любимой им филологией и этнографией Франко никто не мешал.

Но в образ «пламенного революционера» это явно не вписывалось. Тем более, что Михаил Павлик к тому времени стал членом «польско-украинского социалистического комитета». Для поддержания своего реноме, ему было остро необходимо предъявлять товарищам по партии плоды работы социалистов на Украине. Поэтому своим вторым шансом Франко воспользовался весьма своеобразно – превратил вверенную ему газету в боевой листок революционеров. В частности, именно в ней он публикует своего «Вечного революционера». Более того, используя ресурсы газеты, издает брошюру «Про труд. Книжечка для рабочих», которая является уже прямой революционной агитацией. Перед Франко всерьез замаячила перспектива третьего ареста. Кроме того, ему популярно намекнули, что владельцы редактируемой им газеты совсем иначе видят себе ее содержание. В общем, нервы у Ивана Яковлевича не выдержали, и он быстро свернул все свои дела во Львове.

В деревню, к тетке, в глушь…

Конечно, не к тетке, но в остальном все верно. Решивший не испытывать судьбу, Франко уехал в деревню Нагуевичи. Там он два года занимался литературой в чистом виде, написанием от случая к случаю статей и… обычным крестьянским трудом. Налицо был явный нервный срыв и желание убраться подальше и от полиции, и от товарищей-революционеров, упорно толкавших слабого и уставшего жить в страхе Франко по пути «пламенного борца за счастье простого народа». Это хорошо видно хотя бы по произведениям Франко того времени. Живя в селе, он написал серию литературоведческих статей, переводил Гете и Гейне, и писал, возможно, лучшее свое произведение – роман «Захар Беркут». Этот исторический роман, описывающий события 13 века, был абсолютно не похож на все написанное Франко и до, и после. К отъезду в деревню у Франко сложился довольно своеобразный и сложный для понимания и восприятия литературный стиль. Связано это было, с одной стороны, со стремлением работать в стиле реализма, доходящего временами до натурализма, а с другой стороны – с вечной нехваткой времени на литературную отделку произведений. Результат одними воспринимается как гениальнейшее явление в истории украинской литературы, другими – не воспринимается вовсе. Целый ряд польских, австрийских и русских литераторов того времени рассматривали Франко исключительно как журналиста и публициста, но никак не литератора. Некоторые даже откровенно называли его графоманом. Тем не менее, определенной популярностью Франко-писатель пользовался, во многом благодаря моде на «остросоциальную тематику». «Захар Беркут» примирил Франко с его критиками и широким кругом читателей, дав ему шанс стать по-настоящему популярным писателем, а не просто «широко известным в узких кругах». Более того, качество романа оценил журнал «Заря», объявив его победителем литературного конкурса журнала в 1883 году. В том же году журнал, стоявший на весьма умеренных национальных и буржуазно-демократических позициях, предложил Франко сотрудничество. К этому времени деревенская жизнь закончилась. Благодаря богатому помещику, предложившему Франко провести изыскания по его родословной. Не бесплатно конечно. Для этой работы пришлось возвращаться во Львов – копаться в архивах.

…Фактически на Франко отрабатывался метод создания «мученика за идею». Причем еще при его жизни. Под него создавался стандартный набор штампов – прогрессивные взгляды, борьба за социальную справедливость, суд и тюрьма. Даже слабое здоровье Ивана Франко использовалось в создании и эксплуатации образа борца и революционера.

Возвращение «революционера»

Работая на «Зарю», опубликовав популярный роман и публикуя статьи на научные, общественные и экономические темы, Франко, мало чем напоминал социалиста-революционера. Вполне себе респектабельный журналист писатель и публицист. Правда, без высшего образования, но это было делом поправимым. Были бы деньги. А деньги начали потихоньку появляться. Помимо «Зари» Франко устроился работать в сходную по взглядам с «Зарей» газету «Дело», где довольно быстро стал членом редколлегии. Кроме того, он активно писал в польские журналы и газеты. Особенно во «Львовский курьер», где стал практически постоянным автором. Однако идиллия довольно быстро кончилась. На голову Франко свалился его злой гений – Михаил Павлик, еще за год до этого вернувшийся из эмиграции и сдавшийся властям. Проведя около года в сельской ссылке, Павлик приехал во Львов и тут же отправился к «товарищу по борьбе». Сложно сказать, насколько рад был Франко его видеть. Однако первое время Франко существует как бы отдельно от Павлика. Некоторое участие в его судьбе Франко принял – помог вернуться в журналистский мир Львова. Вскоре Павлик работал в нескольких изданиях города, так или иначе связанный с легальными надстройками социализма. Сам же Франко в 1885 году отправляется в Киев, просить денег у тамошних «спонсоров национального движения». Сколько бы не изображали из украинских националистов и социалистов пламенных революционеров, но без денег революция, как вы понимаете, получается плохо. И национальное возрождение то же. Хотя если смотреть объективно, с деньгами получалось то же не очень. Причина тому была в том, что большинство «революционеров» привыкли вкусно есть и мягко спать. А бесплатно ни то ни другое не давали. Интересно, что в столь ответственную командировку Франко отправился по заданию вышеупомянутой газеты «Заря», редактором которой к тому моменту он успел стать. О том, насколько изменился Франко можно судить по тому, что в Киеве, с миссией по добыванию средств он справился более чем успешно. Решая денежные дела он не забывал и о личных – именно в этой поездке он знакомиться с Ольгой Хоружинской – своей будущей женой. 1886 год Франко встретил редактором популярного издания, сотрудником ряда изданий не менее популярных, человеком женатым и, что называется, с будущим. Что еще нужно человеку для счастья? Тем более, что неугомонный Павлик, к тому времени, в очередной раз успел «отметиться» и получить небольшой срок за «революционную агитацию» среди крестьян. После этого он выехал в Краков и на два года оставил Франко в покое. Правда, через два года Павлик вернулся. Но на этот раз несколько поуспокоившись. К удивлению многих вместо привычного круга «агитация-тюрьма-ссылка» он пошел на сближение с умеренным большинством в среде украинских националистов и социалистов. Дело было в 1889 году – последнем спокойном году в жизни Франко. И хотя дела к этому моменту у Франко пошатнулись – редакторский пост он потерял из-за внутриредакционных интриг, он, оставаясь сотрудником «Львовского курьера», подрабатывая переводами и публикуясь сразу в нескольких периодических изданиях, жил довольно неплохо. В 1890 году, учтя объединение социалистов и украинских националистов в Галичине, власти империи заключили с их лидерами соглашение, по которому украинскому языку предоставлялись самые широкие права в образовании, культуре, СМИ и делопроизводстве. В обмен власти требовали лояльности по отношению к единству Австро-Венгерской империи, униатской церкви и существующему экономическому строю. И вот тут Павлик не выдержал – порвал с националистическим большинством и основал Русско-украинскую радикальную партию. Причем отстаивала партия именно те позиции, от которых, пошедшая на уступки власть, требовала отказаться. В партийной работе Павлику остро необходим был Франко. Прежде всего, для того, чтобы работать над партийным органом – газетой «Народ». Возникает вопрос – почему Франко согласился? На то были две причины. Во-первых он обиделся на власть. В 1889 году Франко сопровождал группу киевских студентов в поездке по Галичине. Власти усмотрели в экскурсантах подстрекателей к бунту с целью присоединения Галичины к России и подвергли Франко и Павлика превентивному аресту до выяснения обстоятельств. Во-вторых, Павлик сыграл на честолюбии писателя, предложив тому пост соруководителя партии и редактора газеты. И Франко, что называется, «повелся».

Осел и морковка

Помните прекрасный аллегорический образ осла, непрерывно бегущего за подвешенной перед его носом морковкой, которую ему не суждено достать. Именно в такого осла фактически превратился Франко в погоне за морковками, подвешенными Павликом. Пять лет он отработал в «Народе», не только редактируя газету, но и публикуя в ней массу статей. Выступал на митингах, готовил к изданию брошюры. Практически забросил и литературную и научную деятельность. И все бесплатно. Единственным утешением для него служило долгожданное окончание университетского курса, и защита докторской диссертации. Получение докторской степени дало Франко шанс получить профессуру во Львовском университете и это были не пустые мечты. Его кандидатура была не просто выдвинута на пост профессора кафедры русской словесности – ее активно поддерживала профессура университета и Франко уже видел себя в профессорской мантии. Но не тут то было. Гнаться за двумя зайцами одновременно не удавалось еще ни кому. Или ты революционер и пламенный борец, или ты ученый и писатель – так рассудило правление университета. И кандидатуру Франко не утвердили. Формальным поводом стало то, что Франко имел судимость и три ареста. Понять чиновников от образования было легко. И так масса проблем с поддержанием порядка среди студентов, а если еще и пустить на профессорскую должность человека, который будет «баламутить студентов» на революцию, вместо того, чтобы их учить … Короче беготня за партийно-революционной морковкой в очередной раз лишила Франко возможности занять достойное положение в обществе и заниматься любимым делом. В результате семья Франко стремительно беднела, поскольку тонкий ручеек денег поступал к нему исключительно от платных публикаций в польских, российских и венских газетах. Поправившееся было здоровье Франко начало стремительно ухудшаться. От него снова начали отворачиваться издателя. К жизни снова возродился образ «нищего рыцаря революции», столь необходимый всякой уважающей себя радикальной партии. То, что при этом страдали от голода его жена и дети, лишь добавляло ситуации остроты.

К тому времени идеология РУРП сильно изменились. Теперь они выступали за так называемый «крестьянский социализм» — утопическую идею, не пользовавшуюся популярностью, прежде всего у самих крестьян. Крестьяне, конечно, спали и видели, как бы разделить помещичьи земли. Однако собирать их в общинное пользование никакого желания не имели, мечтая о собственных хозяйствах. Не удивительно, что на выборах в парламент в 1897 году Франко и Павлик провалились. РУРП стремительно превращалась в карликовую партию-изгоя. Смерть в 1895 году идеолога партии, профессора Драгоманова, подорвала ее позиции в России, откуда прекратился приток денег. Газета «Народ» закрылась. Попытка издавать журнал «Гражданский голос» довольно быстро засохла от безденежья. И, наконец, в 1898 году Франко получает удар, от которого он по настоящему уже не оправился. В одном из венских изданий, к 100-летнему юбилею Адама Мицкевича, он помещает статью, посвященную поэту, которую перепечатывают несколько польских газет и журналов. Чем думал Франко, когда вместо юбилейного панегирика написал статью, развенчивающую романтический ореол вокруг польского литературного кумира? Зачем ему понадобилось в тот момент детальное препарирование жизни и творчества Мицкевича? Наверное, на этот вопрос не смог бы ответить и сам Франко. Разразился жуткий скандал. Поляки были оскорблены в лучших чувствах. Польские издания для него оказались закрыты. Нищета, убогая квартирка, угроза голодной смерти семье – так Франко встретил следующий год – год юбилея своей литературной деятельности.

От юбилея до могилы

Повторное скатывание к нищете и отсутствию каких бы то ни было перспектив загнало Франко в жесточайшую депрессию. Понимая, что депрессующй товарищ пользы ему никакой не принесет, Михаил Павлик попытался вывести его из этого состояния. Во многом этим была продиктована организация им широкого празднования его литературного, 25-летнего юбилея. Но попытка эта ни к чему не привела. Франко становится раздражителен, вспыльчив, окончательно теряет какую бы то ни было, последовательность в действиях. В своих статьях он язвительно критикует и буржуазную демократию, и социализм, и национализм и народ в целом. Пессимизм становится основной литературной чертой Франко. В 1899 году он порывает с Павликом и как бы в пику ему основывает Украинскую национально-демократическую партию, окончательно уходя от идей социализма. Правда партией он практически не занимается – не до жиру, быть бы живу. Не имеющий источников дохода Франко, их практически не ищет, как бы по инерции публикуясь в нескольких российских газетах. Дохода от этой работы хватает чтобы не помереть с голоду и только. Спасло его приглашение на должность редактора «Литературно-Научного Вестника», издававшегося обществом им. Шевченко во Львове. Возглавивший общество Михаил Грушевский, сумевший пробить «спонсоров», остро нуждался в «иконах» для своей деятельности. Франко стал первой из таких «икон». В качестве второй был привлечен… Михаил Павлик, которому Грушевский поручил заведовать библиотекой «шевченковцев». Два полунищих «борца за народное счастье», недавно разругавшиеся вдрызг, уже не имели сил серьезно заниматься политикой. Несмотря на сравнительную молодость, каждый из них уже достаточно подорвал здоровье и душевные силы. Очередной удар Франко получил в 1906 году, когда его кандидатура была провалена при выдвижении в члены Российской Академии Наук. Выдвинут он был Харьковским университетом, признавшим его в том году почетным доктором русской словесности. Оскорбленный неизбранием Франко по этому поводу несколько раз ус

«Грабит чисто, а не хочет лично, шлет Медведей и Волков». Мелким жителям зверского царства - зайцам, птицам - нет жизни, они бесправны, их безнаказанно уничтожают, пожирают всевластные хищники.
В поэме-сказке Иван Франко широко использовал украинское народное творчество - сказки, басни, песни о животных. В ней находим также ряд картин, воспроизводящих народный быт, обычаи. «Я хотел не перевести, а переделать старую повесть о лисе, сделать ее нашим народным добром, предоставить ей нашу национальную облик. Я, чтобы так сказать, на чужой взят рисунок накладывал наши украинские цвета », - писал Иван Франко в предисловии к« Лиса Никиты ».
Этим же методом воспользовался Иван Франко , создавая сказку «Репка». Старая народная сказка переведена ним по-новому, ритмизированной языке, насыщенная элементами украинского народного быта. Сказка учит жить, работать вместе, дружно.
Отражая жизнь, быт и обычаи галичан, Иван Франко пользовался всеми богатствами их языка, имеет отличия по сравнению с языком, на котором говорит украинское население других областей. Писатель широко применял в произведениях диалектизмы - своеобразные слова, выражения, синтаксические конструкции, свойственные языку определенной местности.
Вместе с тем он постоянно стремился приблизить язык своих произведений к всеукраинской литературной нормы. От издания к изданию пересматривал тексты, изымал диалектизмы, устаревшие формы
Сказка в Франко творчества, да и вообще в художественной литературе, выступает не только как генологичнои категория (то есть самостоятельный жанр, например большинство сказок о животных из сборника "Когда еще звери говорили", или доминантный или рецессивный генологичний фактор в скомпликована жанровых структурах - сказках - поэмах, сказках - драмах, сказках - притчах и т.д.), но и функциях паратекста (как компонент заголовочных и под заголовочных структур) и факультативного элемента поэтики, дополнительного (следовательно, не жанротвирного) изобразительного средства. Поэтому следует различать собственно сказку как понятие генологичнои и сказочность, какое понятие ейдологична, как тип образности.
на уровне содержания: проблематика добра и зла, правды и неправды, идея неотвратимой победы добра над злом, оптимистично жизнеутверждающий пафос, волшебно-героическая, социально-бытовая и природописно тематика;
на уровне внутренней нормы: в сюжетно-образной организации произведения-элементы сказочной фантастики, то есть сказочные события (цепи событий) и персонажи (группы персонажей), сказочный хронотоп (условно-фантастический, метаисторический; оппозиция своего и чужого царства, лес, как пространство опасности, перекресток как ситуация изделия; в композиционном организации (сказочные закрой и конечности, трикратнисть действия, образ сказочного рассказчика)
на уровне внешней формы произведения: лингвостилистические сказочные формулы и клише (инициальные, медиальные, финальные), типичные сказочные тропы и фигуры (гиперболы, литоты, персонификации; трехкратные повторы, амплификации и т.д.).
Конечно, все частичные проявления сказочности сами по себе не жанротвирни, только стилетвирни.